Лютневим ранком Оксана стояла біля вікна, споглядаючи мокрий асфальт, що просвічував крізь залишки снігу. Погода була сирою, тихою, і ця тиша відчувалася гнітючою. Її погляд ковзнув подвір’ям, дитячим майданчиком, де колись вона проводжала сина до армії, доньку — до школи. Зараз же тут грали чужі діти, були чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старість, — прошепотіла Оксана. — Тихa, самотня, несподіванa.
Великий обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Ігорем мріяли по вихідних доглядати онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Ігор пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть не поруч.
Марічка, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Маму з собою не запросила. Руслан, молодший, жив у місті, та на іншому його кінці — у престижному районі. Заїжджає. Іноді. Раз на місяць. По вихідних забирає на годину-дві — чайопити, з дітьми побалакати. У нього близнюки — Данилко і Яринка, вже в перший клас пішли.
Серце Оксани боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Ігор — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його любила. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її із спогадів. Соцмережа. Повідомлення від Тетянки, шкільної подруги:
«Оксанко, привіт! Святкую ювілей, збираємо наш клас. Приходь обов’язково!»
Оксана вагалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Та все ж пішла. Все-таки ювілей. Вечір. Нагода.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Тетяна Степанівна, та сама Тетянка, метушиться біля столу — закуски, тости, спогади. Оксана допомагає, усміхається. Згадують лісові походи, багаття, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Сашко! Прийшов! — скрикнула Тетяна Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородною сивиною, вусами, впевненою ходою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, посміхнувшись, звернувся до Оксани:
— Привіт, Оксанко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася з подивом. Не впізнала. Але за мить — осяяння.
— Та це ж я, Сашко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Оксана засміялася. Згадала. Маленький, шумний бешкетник, з яким батько просив не садити разом. А потім — ось так і просиділи п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійним, цікавим, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до друга. Син дорослий, залишився там. А він — ось, повернувся додому. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Тетяна Степанівна лукаво запропонувала:
— Оксанко, залишись у мене, допоможи посуд помити.
— Ой, ні. Піду додому. Поруч же.
— Я проведу, — раптом сказав Олександр.
І вони пішли. Оксана взяла його під руку, і йшли вони лютневим вечером, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
— Зима цього року тепла, — сказав він.
— Так, справді, — відповіла вона, усміхаючись.
— Я думав, тут холодно. А тут тепло. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо поруч ти.
Вони дійшли до її будинку. Стояли біля під’їзду, говорили, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в юності.
Коли вона зайшла в квартиру, телефон знову подав сигнал.
«Підемо завтра в кіно, Оксанко?»
Оксана глянула на екран, притиснула телефон до грудей і посміхнулася.
Самотності більше не було місця в її житті.