**Таємничий гість у саду**
Соня прокинулася від різкого крику сусідського півня. «От тобі й на!» — з досадою подумала вона. Птах замовк, але сон уже втік, залишивши лише тривожний присмак. Соня повернулася на скрипучому ліжку, відчуваючи вологість простирадла та легкий голод. Ранкове світло, що пробивалося крізь знебарвлені штори, било прямо в очі, посилюючи роздратування.
Вона неохоче встала, мимоволі згорнувшись від холоду. Вмиватися крижаною водою з криниці Соня звикла, а от мити посуд у холодній воді досі було справжньою карою. Будинок тітки Ганни, де вона гостювала, не мав гарячої води. Старий, потерчатий вітром і дощем, але рідний, цей дім зберігав спогади дитинства її батька та тітки. Його ще зводив дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті діда та баби Ганна залишилася в будинку сама. Її донька виїхала за кордон, син навчався у столичному університеті. Соня, вирішивши скрасити тітчину самотність і сама поринути у ностальгію, приїхала до села на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тіті не самотно, та й допомога якась», — думала вона, збираючи валізу.
Господарство не вимагало багато зусиль. П’ять років тому батько Соні, Богдан, замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але Соня все одно сумно згадувала ті часи, коли дім гріла жива піч, а в повітрі стояв запах дров. Робота в городі була нескладною: полив, прополювання — все це вона робила з несподіваним завзяттям, немов повертаючись до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала до сусіднього села на три дні — то на поминки, то на свято, Соня не вникала. Ганна наказала «приглянути за домом», але що це означало, вона уявляла нечітко. У господарстві не було животини, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Город? Вже звикла. Значить, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Соня вийшла в сад, зірвала стиглу грушу й із посмішкою вдихнула свіжий ранковий повітря. Відпустка в селі була незвичною. Рік тому вона грілася на морському узбережжі, а два роки тому подорожувала Європою, але цей старий будинок у маленькому селі під Дубно був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, схожий на шурхіт чи стогін, що пробився крізь спів птахів.
Соня насторожилася й пішла на звук. Зазирнула за парник — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув з паркану й зник у траві. Біля плоту звук став голоснішим. Соня вагалася: вийти надвір у домашньому? Махнувши рукою, вона пройшла крізь зарості кропиви. Сад ряснів яблунями та грушами, за ними тяглися кущі вишні й обліпихи, а вздовж хати цвіли малина й смородина.
У заростях жимолості, переплетених із ліліями, Соня завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Її серце тьохнуло від жаху.
— Гей… — Соня присіла навколішки, обережно торкнувшись його плеча. — Гей, ти живий?
Вона перевернула його на спину. Чоловік дихав важко, обличчя було блідим. Соня кинулася до хати, набрала відро крижаної води й повернулася. Покропивши йому на обличчя, вона змочила рушник і приклала до чола. Незнайомець слабо відкрив очі.
— Води… — прохрипів він.
Соня допомогла йому сісти, обперши на паркан, і напоїла.
— Тобі потрібен лікар, — рішуче сказала вона. — Що трапилося?
— Та нічого, посварився з другом, — поморщився він. — Лікаря не треба, просто допоможи підвестися.
Соня, підтримуючи його під руку, повела до хати. Там він впав на її ліжко й миттєво заснув.
— Оце так, — пробурмотіла Соня. — Ну що ж, буває й гірше.
Вона взялася збирати обід, кидаючи погляди на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже сушилася на мотузці, а поряд лежала кумедна жовта футболка — явно для нього. Чоловік надів її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Нема за що, — відповіла Соня, переходячи на «ти». — Будеш їсти?
— Так, — видихнув він, повільно підводячись і сідаючи за стіл.
— Як тебе звати? — спитала вона, ставлячи перед ним тарілку.
— Тарас, — відповів він, дивлячись на їжу.
— Соня, — представилась вона, підсуваючи виделку.
— Соня, — повторив він задумливо. — Дякую тобі.
Після чаю його щоки порожевіли, і він із задоволенням прийнявся за вареники, які Соня приготувала. Вона дивилася на нього з теплотою, радіючи, що йому краще.
— Поїв? — Соня прибрала тарілку до мийки, мислено зітхаючи: знову гріти воду. — А тепер розказуй, що сталося.
— Навіщо? — насупився Тарас.
Соня подивилася на нього згори:
— Бо я хочу знати, хто й чому валявся в моїх ліліях, — із легкою посмішВін глибоко зітхнув, а потім тихо промовив: “Це довга історія, але якщо хочеш, я розповім”.