**Щоденник Олени**
Сьогодні Володимир святкував день народження. Ми вирішили відзначити його в сімейному колі у затишному помешканні біля гірського пагорба в Українських Карпатах. Приїхавши на місце, Володимир пішов гуляти з дітьми стежинами, що в’ються поміж смерек. Я залишилася готувати святкову вечерю. Спокійно нарізала овочі для салату, коли раптом задзвенів телефон. Це був мобільний Володимира, залишений на дубовому столі. Дзвінок не втихав, тому я, зітхнувши, взяла слухавку.
— Алло? — тихо промовила.
На тому кінці — мертва тиша, потім з’єднання перервалося. Я завмерла, стискаючи апарат, серце забилося тривожно. Саме тоді повернувся Володимир з дітьми. Вони сміялися, але його обличчя змінилося, як тільки він побачив телефон у моїх руках.
— Нащо ти взяла мій телефон? — різко запитав він, і в очах блиснула іскра.
— Хтось дзвонив… але мовчав, — ледве вимовила я, відчуваючи, як голос тремтить.
Володимир вихопив телефон, і його погляд став холодним. Те, що трапилося далі, змусило моє серце стиснутися від страху.
Ми познайомилися з Володимиром п’ятнадцять років тому в маленькій кав’ярні в центрі Тернополя, де я тоді працювала офіціанткою. Той вечір був наповнений сміхом і гамором, коли він із друзями зайшов до закладу. Він здавався тихим, але в ньому була якась магнетична впевненість, що притягувала погляди.
Під ніч компанія збиралася йти, залишивши щедрі чайові. Володимир затримався коло мене і тихо спитав:
— Дозволите провести вас додому? Коли у вас закінчується зміна?
— Дякую, але я сама, — відповіла я, відчуваючи, як щоки спалахували рум’янцем.
Він усміхнувся, попрощався, але коли я вийшла, він чекав біля дверей.
Ця зустріч стала початком нашої історії — легкої, як весняний вітерець, але згодом переросла у міцний шлюб. Володимир походив із заможної родини, яка прийняла мене, як рідну. А моє дитинство було непростим: батьки розлучилися, коли мені було дванадцять. Тато поїхав до іншого міста, створив нову сім’ю, а мама, занурена в образи, часто залишала мене саму.
Закінчивши школу, я вступила до кулінарного технікуму в Тернополі, а потім влаштувалася в кафе. Життя з Володимиром відкрило для мене новий світ. Ще в двадцять сім він обіймав посаду в великій ІТ-компанії. Він заплатив за мої курси програмування і допоміг влаштуватися до його фірми.
— Володимире, тут так цікаво! — щасливо ділилася я, сідаючи до машини після робочого дня. — Усі такі доброзичливі, зовсім не як у кафе!
Він ніжно торкнувся мого плеча:
— Я знав, що тобі сподобається. Ну що, у магазин? Ти обіцяла приготувати на вечерю карпатський сир із травами.
— Уже мрію про це! — засміялася я.
Наше розуміння було немов магічним, наче ми знали один одного цілу вічність. Єдине, що затьмарювало наше щастя — відсутність дітей. Лікарі лише розводили руками: «Це як лотерея». Але ми не здавалися. Після численних спроб і консультацій, через чотири роки народився наш син Данило, а ще через два — донька Марія.
Володимир став ідеальним батьком і чоловіком, узявши на себе всі фінансові турботи. Я ж, після народження дітей, присвятила себе сім’ї, залишивши роботу. Але одного вечора, коли діти пішли до садочка, я замислено сказала:
— Володимире, можливо, мені варто повернутися на роботу? Діти в садку, а я цілими днями вдома…
Він здивовано подивився на мене:
— Олено, ти серйозно? Хочеш метатися між роботою, дітьми, уроками та гуртками? Ти — найкраща мама і дружина, хіба цього мало?
Він ніжно обійняв мене, і я, посміхнувшись, погодилася:
— Мабуть, ти правий.
Минуло шість років. Данило і Марія пішли до школи, а я створювала затишок у домі. Чотири роки тому я отримала права, і Володимир подарував мені авто. Мій день був розписаний – школа, гуртки, справи чоловіка. Але коли подзвонила моя двоюрідна сестра Наталя з пропозицією завітати, я зраділа. Вона була єдиною рідною людиною, з якою у мене були теплі стосунки.
— Наталю, як я за тобою сумувала! — скрикнула я, обіймаючи її на вокзалі.
Вона оглянула мене з ніг до голови:
— Олено, як ти змінилася… Трохи округлилася, — пожартувала вона.
Я зніяковіла:
— Двоє дітей, знаєш, не додають стрункості. Але Володимир каже, що я йому так навіть більше подобаюсь.
— Ну, якщо Володимир так каже, хто я така, щоб заперечувати? — підморгнула Наталя. — Забирай мене, хочу кави й гарячого душа!
Дома вона зізналася, що чоловік подав на розлучення, змінивши її на молодшу.
— Уяви, він ще й скупий виявився! — розповідала Наталя крізь сльози. — Викинув мене з речами на вулицю. Є трохи заощаджень, але що далі?
Я співчуваюче обійняла її:
— Хочеш, я попрошу Володимира— Хочеш, я попрошу Володимира взнайти тобі роботу у його компанії? Там гарні зарплати.