Після підвищення Олени на новій роботі в банку її характер різко змінився. З тихої та лагідної жінки вона раптом стала дратівливою, гострою та вимогливою. Її чоловік, Андрій, не розумів: «Звідки раптом стільки нарікань? Раніше все було гаразд». Олена дорікала йому за бездіяльність у домі — мовляв, чому все на ній: і приготування їжі, і дитина, і прибирання. А Андрій не бачив проблеми. Він вважав: «У панельній трикімнатній у Чернігові роботи для чоловіка нема. Полиці висять, крани не течуть. А варити — не чоловіча справа». Він одного разу попросив борщ, натякнув — і почув у відповідь: «Почисти овочі — тоді зварю». Він спалахнув: «Сама почисть! Ти ж жінка!» Олена все частіше затримувалася на роботі, а сина з садка тепер забирали останнім. Андрію було шкода хлопчика, але йти самому? А раптом попросять шафу пересунути чи трубу полагодити?
Йому здавалося, що дружина перестала цінувати його. Він все частіше бурчав: «Навіщо тобі це підвищення? Сиділа б тихіше — і все було б як раніше». Олена спокійно заперечувала: «То повертайся у відділ розвитку, домогайся свого підвищення, заробляй більше — я піду назад, варитиму борщі та сидітиму з сином. Але на наші дві зарплати не прожити. Моя мама раніше допомагала, тепер — свої потреби». Андрій лише злився: «Їй же ремонт захотілося зробити!»
Сам він, правда, не прагнув кар’єрного зростання. Бачив, як начальник працює без вихідних, і казав: «Оце дякую, не треба. Я відробив — і додому». Але чим більше він слухав дорікання Олени, тим сильніше в ньому росла образа. Він вирішив: «Раз хоче бути начальницею, нехай відчує, що таке самотність». Він став частіше затримуватися на роботі. А потім зав’язав роман із колегою з бухгалтерії — із Наталією. Вона була простою, не красуня, але з апетитними формами, ніжним голосом та нескінченними пирогами.
У Наталії був маленький син, але це Андрія не бентежило. У неї він почувався потрібним: теплий плед, гаряча вечеря, погляди з захопленням. Вони зустрічалися все частіше. Тим часом Олена з головою пірнула у важливий проєкт, а її мати забрала на себе забирання онука з садка. Андрій тішився: «Ось і добре. Вона не готує, а я не голодую. Наталка і нагодує, і похвалить. Все справедливо». Та ось у Наталії були свої правила. Коли Андрій приходив без солодощів, парфумів чи грошей на «щось приємне» — вона насуплювалася. Вечеря ставала простішою, а ласка — стриманішою.
Андрія це тривожило, але він тішив себе: «Ну й нехай. Вона не вимагає любові — лише уваги та трохи грошей. А ось Олена дізнається, що я йду — тоді заспіває інакше». Коли Наталка, навіть не кліпнувши оком, попросила грошей на шубу, Андрій зрозумів: час закінчувати виставу.
Він увірвався додому, дочекався дружину з роботи й, нахмурившись, заявив:
— Олено, годі. Я чоловік! Мені потрібна вечеря, порядок у домі, чисті шкарпетки! Ти приходиш раніше — чому не звариш юшку? Чи прання — це складно?
Олена мовчки роздягнулася, поставила сумку на підлогу й виснажено запитала:
— Це все?
— Ні! — з пафосом сказав він. — Я йду! До іншої! До жінки, яка мене цінує! Я зібрав речі — і все! Живи сама!
— Правильно, — кивнула Олена. — Іди. Набридло жити з лінивим плаксою. А квартиру залиш. Я сама виплачую іпотеку. Адвокат підтвердить: ти в неї жодної копійки не вклав.
Андрія ніби окропом обілляло. Як? Де благання? Де сльози? Він очікував, що Олена вчепиться в нього, буде благати залишитися. А замість цього — холодний розрахунок.
З лютощями, що билися в грудях, він зібрав сумку й поїхав до Наталії. Впевнено постукав: «Кохана, я тепер з тобою. Назавжди!» Вона відчинила, оглянула його з ніг до голови й схрестила руки:
— А з чого ти вирішив, що я кликала тебе жити? У мене дитина, орендована квартира, зарплата мізерна. Ти — не вихід, а витрати. Не готовий платити — провалюй.
Двері зачинилися перед його носом. А він так і лишився на сходовому майданчику — із сумкою, розбитим его та порожніми руками. Нікому не потрібний. Ані дружині, ані коханцій. І вперше за багато років — по-справжньому сам…