— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися бути завжди чесними?.. Маю сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Вибач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу постарітись. Вона особлива, вона ніби… як зоряне небо. Ці почуття — справжні, безмежні, як галактика…
Коли Богдан говорив це, його очі сяяли наче в трансі. А Олена стояла навпроти, вчепившись у спинку стрільця, щоб не впасти.
— Ти в розумі, Бодю? Яка ще любов усього життя? А я тоді хто? Ти пам’ятаєш, що в нас донька? Півтора роки, Бодю. Півтора. Я сиджу вдома, без роботи, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом злетів у мрії й вирішив жити за почуттями?
— Оленко, я… — він намагався щось додати, та наче втік від реальності, замкнувшись у ванній з телефоном. Мабуть, спілкувався з тим зоряним небом через чат.
Ввечері Олена ридала, притиснувши до себе сплячу Софійку. Ніч не зімкнула очей, а вранці, наспіх зав’язавши косу й одягнувши дитину, пішла до свекрухи.
— Олю, ну що ти. Треба було міцніше тримати чоловіка. Ходиш, як жебрачка — хустина, світер поношений, а потім дивуєшся, що чоловік пішов. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. От і Богдан не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, кого покинули, не остання. Приводь Софійку, допоможу, якщо що. А ти гляди — і собі когось знайдеш, — махнула рукою Ганна Іванівна, ніби йшлося не про сім’ю, а про прострочений продукт.
Олена йшла додому, відчуваючи, як усередині в неї щось відмерло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все згасло.
Вона плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя й зробила головне: подала на аліменти. Заразом — на розлучення. Годі жити в ілюзії, що ще можна все виправити. Нехай Богдан тепер отримає ту свободу, яку так хотів.
Свекруха інколи допомагала, але це більше схоже було на милостиню. Пачка підгузків — ніби благословення, кілька гривень на «цукерки» — з важливим виглядом. Мати Олени жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, щоразу стогнучи по телефону, як усе несправедливо. Олена слухала, стискала зуби й рухалася далі.
Минув рік. Вона влаштувала Софійку до садка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Олена звикла. У новому житті було щось добре: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноді вона дивилася на батьків у дитсадку, знервованих, невсипущих — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
А потім одного дня свекруха зателефонувала:
— Олю! Радість у нас! Богданко татом стане, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й маляті, — пробурчала Олена. І, на власний подив, зрозуміла — не болить. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Олю! Лихо! Бодько в аварію потрапив! У реанімації! Його Ладу — на сміття, сам ледь живий залишився. Інвалід тепер. Горе нам…
Олена завмерла. Їй стало щиро шкода. Все ж таки батько її дитини. Вони жили разом. Але шкода — це не причина все забути. І вже точно не причина повертатися до тТа вже через кілька годин вона знову стояла біля вікна, дивлячись, як Софійка грається у дворі, і відчувала, що цього разу вона справді вільно дихає.