**Щоденник Олени**
Він пішов до «коханої всіх його життів», а в результаті залишився сам: як Олена вистояла й знайшла справжнє щастя
— Оленко, пам’ятаєш, ми з тобою домовлялися завжди бути чесними?.. Маю сказати тобі правду: я закохався. В іншу. Пробач, але я йду. Вона — та сама, з якою хочу зістарітися. Вона особлива, вона така… як зоряне небо. Ці почуття — вони справжні, великі, як світ…
Коли Андрій говорив це, його очі сяяли, ніби він був у якомусь трансі. А я стояла навпроти, тримаючись за спинку стілець, щоб не впасти.
— Ти при здоровому розумі, Андрію? Яка ще любов всього життя? А я — хто? Ти хоча б пам’ятаєш, що в нас є донька? Півтора роки, Андрію. Півтора. Я сиджу вдома, не працюю, а ти, у свої тридцять п’ять, раптом вирішив жити за закоханим серцем?
— Оленько, я… — він спробував щось додати, але, ніби тікаючи від реальності, закрився у ванній із телефоном. Мабуть, зливався з тим зоряним небом через месенджер.
Ввечері я плакала, притискаючи до себе сплячу Марійку. Ніч не спала, а зранку, натягнувши хвостатий хвостик і швидко вдягнувши дитину, пішла до свекрухи.
— Олю, та що ти, серйозно. Треба було міцніше утримувати чоловіка. Ходите, як жебраки — хвостик, старий светр, а потім дивуєтеся, що чоловік йде. Зараз інші часи: все швидко, миттєво. Ось і Андрійко не став тягнути, зрозумів, що знайшов ту саму. Ти не перша, від кого чоловік пішов, і не остання. Приводь Марійку, допоможу, якщо що. А ти — гляди, і собі когось знайдеш, — відмахнулась Ганна Іванівна, ніби йшлося не про сім’ю, а про застарілий продукти.
Я йшла додому, відчуваючи, як всередині мене щось відмерло. Надія. Ілюзії. Мрії. Все зникло.
Я плакала ще три дні. А потім підвелася, витерла обличчя і зробила головне: подала на аліменти. І одразу — на розлучення. Досить жити в ілюзії, що все ще можна виправити. Нехай Андрій тепер отримує ту свободу, яку так хотів.
Свекруха іноді допомагала, але це було схоже на милостиню. Пачка підгузків — як благословення, пара тисяч на «цукерки» — з важливим виглядом. Мама жила в іншому місті, надсилала трохи грошей, кожного разу стогнучи по телефону, як же все несправедливо. Я слухала, стискала зуби й йшла далі.
Минув рік. Я влаштувала Марійку до садочка, вийшла на роботу. Перші місяці були пеклом: лікарняні, кашель, сльози, безсонні ночі. Але потім усе вляглося. Я звикла. У новому житті було щось добре: свобода, ясність, відсутність брехні. Іноді я дивилася на батьків у садочку, п’яних, роздратованих — і думала: «Дякувати Богу, що я сама».
А потім одного разу свекруха подзвонила:
— Олю! Радість у нас! Андрійко стане батьком, уявляєш?
— Чудово. Здоров’я мамі й малятку, — пробурчала я. І, на власний подив, зрозуміла — не болить. Значить, переболіла.
А через тиждень — новий дзвінок. І на тому кінці — істерика.
— Олю! Лихо! Андрійко потрапив у аварію! У реанімації! Його Тойоту — на сміття, сам ледь живий. Тепер інвалід. Горе нам…
Я замовкла. Мені стало шкода — як людини. Все-таки батько моєї дитини. Ми жили разом. Але жаль — це не причина забути все. І вже точно не причина повертатися в те життя.
Але вже за кілька днів знову подзвонили:
— Олю, ти мусиш забрати Андрія додому. Доглядати за ним, лікувати. Я допоможу, як зможу. Треба витягнути його, доню!
— Я муси— Я мусила лише одне — бути сильною заради Марійки.