13 червня
Сьогодні сталася дивна річ.
Соломія вже готувалася до сну, коли раптом почула стукіт у двері. Накинувши свій вишитий халат, вона неохоче відчинила. На порозі стояв він — її колишній чоловік, Богдан.
— Ти? — видихнула вона, примруживши очі. — Чого тобі?
— Треба поговорити. Можна зайти? — спитав він, натягнуто всміхаючись. — Адже я тут не зовсім чужий.
Вона мовчки відступила. Богдан увійшов, пройшов у вітальню, сів на диван і оглянув кімнату.
— Нічого не змінилося, — буркнув він. — Ні ремонту, ні затишку. Ніби час зупинився.
— Мені і так добре. Ти що, з перевіркою прийшов? Чи може, збирався фарбу принести?
Вона вже давно не боялася бути з ним прямою. Колись — так, мовчала, терпіла, змирялася з його зневажливими словами. Але тепер — навіщо? Вони давно чужі, якщо не сказати — вороги. Їхня дочка, Марійка, вже виросла — живе своїм життям і майже не спілкується з батьками.
— Пахне смачно, — несподівано змінив тему Богдан. — Вечерю готуєш? Частуватимеш?
Соломія усміхнулася. Вона знала, що кілька місяців тому він розійшовся зі своєю новою дружиною — тією самою Дарією, заради якої покинув сім’ю півтора роки тому.
…Той вечір досі стояв у неї перед очима. Богдан прийшов з роботи, мовчки почав збирати речі.
— Все, йду, — кинув він. — Я давно сплю з іншою. Ти знала, просто робила вигляд, що не помічаєш. Мені набридло.
Тоді вона завмерла, не вірячи у те, що відбувається. Але вона знала. Дарія, двадцятирічна практикантка з офісу, де працював Богдан, швидко запалила йому голову. Її найкраща подруга, яка теж працювала в тій компанії, розповіла все. Але Соломія, стиснувши зуби, вирішила не руйнувати сім’ю через примху. Вона думала — відбігається. Не відбігався.
Богдан пішов, зняв квартиру і подав на розлучення. Як “чесна людина”, відмовився від частки у спільній квартирі.
— Живи з Марійкою. Мені нічого не треба, — сказав він тоді.
Вона плакала ночами. Намагалася його повернути. Але він був холодний й задоволений собою.
— Я нарешті закоханий, — відповідав він. — Це справжнє. А у нас — пустка.
У ті важкі дні її підтримувала лише свекруха, Надія Іванівна. Вона вже тоді хворіла, і Соломія допомагала їй, як могла: по лікарнях, по домі, по аптеках. Богдан же з’являвся рідко — у нього була “нова сім’я”.
Надія Іванівна повністю стала на бік Соломії. Сином розчарувалася, бачити його не хотіла. А потім її не стало. Соломія була поруч до останнього подиху, організовувала похорон. Богдан з’явився лише на прощанні.
Через кілька тижнів після похорону він дізнався про заповіт. Мати залишила квартиру… не йому, а Соломії.
— Ти втерлася до неї в довіру! Прислужувала, грала роль святої! Лицемірка! — кричав тоді Богдан.
Вона мовчала. Це було рішення свекрухи. Вона нічого не просила й не вимагала. Просто була поруч. А тепер — ось що.
— Навіщо ти прийшов? — повернулася вона до реальності, дивлячись, як Богдан перебирає спогади, сидячи у її вітальні.
— Поговорити, — відповів він бадьоро. — Про нерухомість.
Все зрозуміло, подумала Соломія. Ніяких вибачень, жалінь, розмов про доньку. Лише квадратні метри та власний комфорт. Його завжди цікавило лише одне — його власна вигода.
— Я ж казала: можеш жити в квартирі Надії Іванівни, скільки заманеться. Я не збираюся її продавати.
— Не підходить! — скривився він. — Не хочу жити, як жебрак. Мені потрібна своя оселя.
— Ну то купи. Ніхто не заважає, — спокійно відповіла Соломія.
— Куплю, — усміхнувся він. — Але спочатку продамо цю квартиру! І поділимо навпіл.
Вона повільно підвела на нього погляд:
— Не вийде, Бодю. Ця квартира — моя. За дарчою. Вже два роки як.
Богдан схопився з місця.
— Що?! Дарча?! Ти всюди встигла підлаштуватися! Ти… ти…
— Я — просто жінка, яка втомилася бути запасним аеродромом, — перебила його Соломія. — Ти пішов — от і йди. А тепер прошу: більше не приходь. І не намагайся шантажувати чи тиснути. Я вільна. І буду щасливою. Без тебе.
Богдан завмер у коридорі, обернувся, криво посміхнувся:
— А все ж ти колись мене любила… Які ж мені пісні співала…
Соломія тихо зачинила двері й прошепотіла:
— Тоді я не знала, що таке справжнє кохання. Але зараз обов’язково дізнаюся. Усе попереду.
І вперше за довгий час їй стало по-справжньому легко.
*Життя повертається до тебе тими самими дверима, які ти колись захлопнув. Але вони вже не для тебе.*