Таємничий гість у саду
Соломія прокинулася від голосного крику сусідського півня. «Ну от знову він!» — з досадою подумала вона. Птах замовк, але сон уже втік, залишивши лише невиразний присмак тривоги. Дівчина повернулася на старенькому скрипучому ліжку, відчуваючи вогкість простирадла та легкий голод. Ранкове сонце, що пробивалося крізь вицвілі занавіски, било просто в очі, посилюючи роздратування.
Вона неохоче підвелася, здригнулася від холоду. Вмиватися крижаною водою з колодязя Соломія вже звикла, а от мити посуд у холодній воді досі було справжньою мукою. Будинок тітки Галини, де вона гостювала, не мав гарячої води. Старий, зношений часом, але рідний, цей дім хранив спогади про дитинство її батька та тітки. Його ще збудував дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті дідка та баби Галя залишилася в домі сама. Її дочка поїхала за кордон, син навчався у столичному університеті. Соломія, вирішивши скрасити тітчину самотність і сама поринути у ностальгію, приїхала в село на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тітці не самотньо, та й допомога хоч якась», — думала вона, збираючи валізу.
Господарство не вимагало багато зусиль. П’ять років тому батько Соломії, Олексій, замінив стару пічку на газовий котел, полегшивши побут. Але дівчина все одно сумувала за тими часами, коли дім гріла жива піч, а в повітрі пахло дровами. Роботи в городі були неважкими: полив, прополювання — усе це вона робила з несподіваним ентузіазмом, ніби повертаючись до забутого ритму життя.
Днями раніше тітка поїхала в сусіднє село на три дні — то лі на поминки, то лі на свято, Соломія не вникала. Галя наказала «придивитися за домом», але що саме це означало, дівчина уявляла дуже приблизно. Худоби в господарстві не було, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Город? Це вже увійшло у звичку. Отже, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Соломія вийшла в сад, зірвала стиглу грушу й із посмішкою вдихнула свіжий ранковий повітря. Відпустка в селі була незвичною. Минулого року вона грілася на морському узбережжі, а два роки тому подорожувала Європою, але цей старий дім у крихітному селі під Львовом був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, схожий на шелест або стогін, що пробився крізь спів птахів.
Дівчина насторожилась і пішла на звук. Зазирнула за теплицю — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув із паркану й щез у траві. Біля тину звук став голоснішим. Соломія вагалася: виходити на вулицю в домашньому? Махнувши рукою, вона пройшла крізь задні двері, пробираючись крізь зарості кропиви. Сад ряснів яблунями та грушами, за ними тяглися кущі вишні та обліпихи, а вздовж хати цвіли малина й аґрус.
У заростях жостера, переплетеного із ліліями, Соломія завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Її серце стиснулося від жаху.
— Гей… — дівчина опустилася на коліна, обережно торкнувшись його плеча. — Гей, ти живий?
Вона перевернула його на спину. Чоловік дихав важко, обличчя було блідим. Соломія кинулася назад у дім, набрала відро крижаної води й повернулася. Плеснувши йому в обличчя, вона змочила рушник і приклала до його чола. Незнайомий ледве відкрив очі.
— Води… — хрипко попросив він.
Соломія допомогла йому сісти, притуливши до паркану, і напоїла.
— Тобі потрібен лікар, — рішуче сказала вона. — Що сталося?
— Та нічого, посварився з другом, — поморщився він. — Лікаря не треба, просто допоможи підвестися.
Соломія, підтримуючи його під руку, повела до хати. Там він впав на її ліжко й одразу заснув.
— Оце так…, — промовила дівчина. — Ну, буває.
Вона взялася готувати обід, поглядаючи на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже сушилася на мотузці, що була натягнута крізь кухню, а поряд лежала кумедна жовта футболка — мабуть, для нього. Чоловік надів її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Нема за що, — відповіла Соломія, переходячи на «ти». — Їстимеш?
— Так, — видихнув він, повільно підводячись і сідаючи за стіл.
— Як тебе звати? — запитала вона, ставлячи перед ним тарілку.
— Денис, — відповів він, дивлячись на їжу.
— Соломія, — представ— Соломія, — повторив він задумливо. — Дякую тобі.