Зламана теплиця і жіноча хитрість: як одна інтрига ледь не зруйнувала дві родини
Зранку до двору Оксани зайшла сусідка — у сльозах, розхрістана, з тремтячими руками. Це була Соломія.
— Все пропало! — ледве вимовляла вона крізь ридання. — Усю теплицю, увесь урожай хтось уночі переламав! Я так сподівалася на ці огірки й помідори. Дітям, собі, ще й трохи продати хотіла… А тепер усе, намарне!
— Не журись так, Соломіє, — намагалася її втішити Оксана. — Це ще не кінець світу. Разом усе полагодимо. Богдан допоможе, у нього золоті руки!
— Який Богдан, — вирвалося у Соломії, — чоловік мій зовсім з глузду з’їхав, третій день п’є без тверезої пам’яті. Усе на мені. А тепер і остання надія на сезон зруйнована…
Оксана задумалась. Хотіла допомогти, але щось у поведінці сусідки її насторожило. Та останнім часом дуже часто крутилася біля їхнього дому. То за сіллю, то за розсадою, то просто зайти — побалакати. Та й завжди у гарному вбранні — ніби не на город, а на побачення збиралась.
Справжня причина була глибша. Після чоловікових зрад та постійних скандалів Соломія звернула увагу на чужого чоловіка — на рівного, господарського, тверезого Богдана. Чим Оксана краща? Вона ж Соломія — і гарніша, і швидша, і господарка вміліша. Але Оксану так просто не здолаєш — треба хитрість.
Вона задумала останній хід. Підкупила місцевого ледаря Петька, щоб той уночі знищив її теплицю. Заплатила щедро — на грошах дурня не робила. Шкода врожаю? Авжеж. Але якщо це двері до щастя — чому б і ні?
Тож зранку — сцена з плачем, візит до Оксани, скарги й натяки. Все заради одного — щоб Богдан прийшов, щоб опинився поряд.
Але Богдан, хоч і добрий, не дурень. Він зрозумів, що Соломія щось задумала. Відмовити — образити, піти — дати привід. Тож він вирішив на несподіване.
Пішов до чоловіка Соломії, до Тараса, і по-чоловічому пояснив:
— Ти, брате, пильнуй дружину, — сказав він. — Місцевий бригадир Олег явно до неї небайдужий. Гроші дає, поїздки обіцяє. А вона, між іншим, відмовляє — тебе чекає. Ти їй дорогий, з сім’ї йти не хоче…
У Тараса ніби луна спала. Так, він п’є, кричить, до родини руки не докладає. А дружина в нього — гарна, вірна, терпить, любить… А він що? Все руйнує. А як справді візьмуть — тоді пізно буде…
Наступного ранку Тарас сам вийшов лагодити теплицю. Потім зняв гроші з потаємної карти й віддав Соломії. Вона очі вилупила — не чекала.
— Поїдемо на море, — сказав він, — відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а стали чужими.
Соломія ожила. Побігла по магазинах, купила сукні, усім подругам похвалилась. Забігла й до Оксани — розповісти про нове життя.
А Оксана посміхнулась. Вона все зрозуміла. Але мовчала. Її Богдана ніхто не забере. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрість.
Просто закрила за Соломією двері та пішла до чоловіка — обняти, подякувати і, правду кажучи, трішки похвалитись. За нього, за родину. І за те, що, на відміну від інших, ніколи не будувала щастя на чужій біді.