Двадцять років разом. Двадцять років однієї прізвища, однієї домівки, однієї дороги на роботу. А тепер — окреме харчування. Не просто різні страви — різні холодильники. Окремі каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.
Спочатку були сварки — запальні, з криками та биттям дверей. Потім — перемир’я, втомлені та безрадісні. Потім… нічого. Ні сварки, ні примирення. Пустота. Вона спала у маленькій кімнатці, де колись був кабінет. Він — у спальні, що залишилася з часів, коли було «ми». А тепер — просто дві людини, що ділять одну оселю.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Здавалося, і так усе зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив сам у санаторій під Львовом, де познайомився з жінкою. Марічка. Усміхнена, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких удома не чув: «розумію», «чекаю», «бережи себе». Йому здавалося, що нарешті з’явився сенс.
А вона… Вона просто мовчала. Дивилася у вікно. Прала сорочки. Поверталася з роботи та не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашу, салат, іноді рибу. Говорити було ні про що. Бо коли все сказано, залишається тиша. А в цій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.
І ось одного ранку. Зовсім звичайного. Січень, легкий мороз, за вікном — хруст снігу. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Накинула старий халат із відірваною ґудзиком, запалила плиту. Поставила маленьку пательню, ту саму, що подарували ще на новосіллі. На ній — одне яєчко. Маленьке. Акуратне, із жовтим серцем посередині. Ніби символ. Ніби спогад.
Вона стояла перед плитою, маленька, тоненька, зі стомленим фарбуванням на голові, і дивилася, як білок повільно біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з глечиком у руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.
Але її погляд був особливий. Сумний. Тихий. І в ньому — ні докорів, ні претензій. Лише прохання. Майже дитяче. Вона, трохи піднявши пательню, запитала:
— Будеш яєчко?
Так просто. І так страшно.
Він завмер.
Наче хтось обухом вдарив: спогади нахлинули, як хвиля. Кімната в гуртожитку у Тернополі. Один матрац. Одна каструля. Яєчко — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчина з хвостиком, смішна, підбігає до нього у кольоровому халатику. І її голос: «Їж, поки гаряче!»
Тоді вона дивилася не з болем — з вогником. Ніби коник із веселим чубчиком. Легка, закохана, зухвала. А він — щастА потім він взяв виделку, поділив яєчко навпіл, і вони з’їли його разом, мовчазно, відчуваючи, як щось давно забуте повертається.