Двадцять років разом. Двадцять років однієї прізвища, однієї домівки, одного маршруту до роботи. А тепер — окремі обіди. Не просто різні страви — різні холодильники. Різні каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.
Спершу були свари — гарячі, з криками та хлопанням дверей. Потім — перемир’я, втомлені й безрадісні. А далі… нічого. Ні свар, ні примирень. Пустка. Вона спала у кімнатці, де колись був кабінет. Він — у спальні, тій самій, що залишилася з часів, коли були «ми». А тепер — просто двоє людей, що ділять одну квартиру.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так було зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив один у санаторій під Львовом, де зустрів жінку. Оксана. Усміхнена, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких удома не чув: «розумію», «чекаю», «бережи себе». Йому здавалося, що нарешті з’явився сенс.
А вона… Вона просто мовчала. Дивилася у вікно. Прала сорочки. Приходила з роботи й не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашу, салат, іноді рибу. Говорити було ні про що. Бо коли все сказано, залишається тиша. А в тій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.
І ось одного ранку. Найзвичайніший. Січень, легкий мороз, за вікном — хруст снігу. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Надягла старий халат з відірваною гудзиком, запалила плиту. Поставила маленьку пательню, ту саму, що подарували ще на новосіллі. На ній — одне яєчко. Маленьке. Охайне, з жовтим серцем у середині. Наче символ. Наче спогад.
Вона стояла перед плитою, крихітна, худесенька, з втомленою хімією на голові, і дивилася, як білок повільно біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з кружкою в руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.
Але її погляд був особливий. Сумний. Тихій. І в ньому — ні докору, ні претензій. Лише прохання. Майже дитяче. Вона, трохи піднявши пательню, запитала:
— Поженчеш яєчко?
Так просто. І так страшно.
Він завмер.
Наче хтось обухом по голові — спогади нахлинули, мов лавина. Кімната в гуртожитку у Чернівцях. Один матрац. Одна каструля. Яйце — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчинка з хвостиком, сміючася, що підбігала до нього в халатику з квітами. І її голос: «Біжи, поки не охололо!»
Тоді вона дивилася не з болем — з іскоркою. Як поні з кумедною чубчиком. Легка, закохана, зухвала. А він — щасливий. Без копійки в кишені, але з відчуттям, що все попереду.
А тепер — два холодильники. Дві ліжка. Два життя.
Він поставив кружку на стіл. Підійшов. Обережно взяв у неї пательню й поставив назад на плиту. А потім — обняв. Мовчки. Міцно. Ніжно.
Вона не одразу зрозуміла. Завмерла. Навіть не дихала.
Він прошепотів:
— Пробач. Я не знаю, що зі мною було. Наче хмара в голові. Ніби сон. Але я прокинувся. Тільки зараз. Пробач.
Вона не відповіла. Просто втулила лоба йому в груди. А він… можливо, плакав. Вона не бачила. Він був високий, а вона — маленька. І їй не треба було бачити. Вона відчувала.
А на плиті лишалося те саме яєчко. Самотнє, із золотим жовтком, у крихітній пательні.
Життя — дивна штука. Іноді все руйнується. Але іноді — згадується. Серце пам’ятає те, що розум забуває. Іноді досить одного погляду. Одного запитання. Одного яєчка.
Іноді любов — це просто пестливе слово.