**Щоденник**
Осінній вечір обволікав Львів м’яким сяйвом ліхтарів. Листя шелестіло під ногами, намагаючись створити ілюзію затишку. Максим, у темному пальті, стискав букет білих лілій, стоячи біля під’їзду своєї коханої Ольги. Сьогодні був особливий день – вони мали познайомитися з його батьками. Серце билося частіше від хвилювання, він уявляв, як представитиме Ольгу мамі й татові, як усі разом сміятимуться за вечерею. Але доля готувала йому удар, від якого важко буде оговтатися.
Двері скрипнули, і на порозі з’явилася Ольга. Її вигляд різко відрізнявся від очікуваного: замість елегантної сукні – поношені спортивні штани, волосся зібране неохайно, обличчя без жодної пудри. Вона виглядала так, ніби взагалі не збиралася нікуди йти.
— Лілії не потрібні, — холодно відрізала вона, відсунувши букет. — Максиме, я не хочу тебе обманювати. У мене є інший. Він старший, успішний, може дати мені все, про що я мрію. Ти хороший, але… ми не підходимо одне одному. Вибач.
Її слова, гострі, як ніж, пробили його наскрізь. Максим не відповів. Не сперечався, не просив пояснень. Букет, який ще хвилину тому був символом його кохання, полетів у смітник. Разом із ним, здавалося, розсипалися всі його мрії. Він пішов, відчуваючи, як у грудях наростає тугий біль.
Кафе «Вишня» зустріло його теплом і ароматом свіжозвареної кави. Це було їхнє з Ольгою місце, де вони проводили вечори, сміялися, планували майбутнє. Зараз же кожен куток нагадував про зраду. Максим сів біля вікна, замовив еспресо й поринув у думки. Як вона могла? Чому не сказала раніше? Чому саме сьогодні, коли він збирався відкрити їй свою родину?
Вдома чекали батьки. Мама, мабуть, вже накрила на стіл, розставила улюблені тарілки, готувалася до знайомства з «ідеальною дівчиною сина». Максиму було соромно, що доведеться пояснювати їм правду. Вони не заслуговували такого розчарування. Джаз, що тихо лився з колонок, лише поглиблював його журбу. Він згадав, як Ольга останнім часом віддалялася, як з’являлися дорогі прикраси, які вона пояснювала «преміями». Як він міг бути таким сліпим?
Раптом його погляд зачепив столик навпроти. Там сиділа дівчина з русявим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Її очі, сповнені сліз, дивилися у вікно, наче шукали відповідь у темряві. Максим мимоволі подумав: «Що за день? У всіх серця розбиті?»
Допив каву, він рушив до виходу. Проходячи повз, випадково зачепив її сумку.
— Вибач, я не… — почав він.
— Нічого, схоже, сьогодні день вибачень, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися. Її голос, м’який і трохи тремтячий, зупинив його.
Максим не знав, чому заговорив з нею. Можливо, тому, що в її сумних очах він побачив власний біль. Її звали Катерина. Вона розповіла, що хлопець, з яким вона мріяла про весілля, кинув її зі словами: «Ти занадто звичайна для мене».
— Я думала, що звичайність — це щирість, — зітхнула вона, поправляючи пасмо волосся. — Але йому потрібна була лялька, а не я.
Катерина говорила, ніби виливала душу, і Максим відчув, як її слова резонують з його власною історією. Він поділився своїм горем, і між ними зав’язалася розмова — легка, але сповнена взаєморозуміння. Чужій людині, як не дивно, було простіше відкритися.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Максиме, де ви? Ми чекаємо! Борщ уже остигає! — її голос тремтів від нетерпіння.
Максим уявив, як вона метушиться на кухні, і зрозумів, що не може її засмутити.
— Скоро приїду, — відповів він, а потім глянув на Катерину. Божевільна ідея спалахнула в його голові.
— Зіграй мою наречену. Лише на годину. Потім я зникну з твого життя.
Катерина здивовано підняла брови, але раптом розсміялася:
— Ти що, сценарист? Звідки такі ідеї?
— Батьки так чекали… Не хочу їх розчаровувати, — пояснив він.
Вона задумалася, а потім кивнула:
— Гаразд. В твоїх очах стільки болю, що я не можу відмовити. До того ж, сьогодні ми обоє в одній біді. Допоможу. І вечеря ж не повинна пропасти!
Дорога до батьків проминула у спішних поясненнях. Максим розповідав: «Любимо гуляти біля Ратуші… Познайомилися в книгарні… Так, Катерина, але всі називають Катею». Вона слухала уважно, запам’ятовувала деталі, ніби готувалася до театральної ролі.
— Ти впевнена, що готова брехати? — запитав він перед дверима, помітивши, як вона нервує, крутячи пасмо волосся.
— Сьогодні я втомилася від правди, — відповіла Катерина, беручи його під руку. — І давай на «ти», ми ж пара, пам’ятаєш?
Мати, у святковій сукні, кинулася обіймати «наречену». Тато, зазвичай стрима— Ми так радий, що син знайшов таку чудову дівчину! — промовив батько, підливаючи вареники з вишнями.