Сумка, що змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Оксана поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подругами в кав’ярні, побалакали про життя. Усі, крім неї, були заміжні, тому розійшлися рано. В особисте Оксани ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болючий розлучення. Ще добре, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, малолюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Раптом ззаду почулися кроки. Оксана прискорила — хотілося швидше вийти на людну вулицю. Але не встигла.
Хтось різко дернув її сумку з плеча. Вона зісковзнула й зникла в темряві. Оксана зупинилась… і несподівано засміялась.
— Дівчино, у вас усе гаразд? — здивовано спитав чоловік, який з’явився назустріч. — Допомога потрібна? Може, швидку викликати?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Оксана. — Мене тільки що пограбували.
— Як пограбували? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці була дрібничка — дзеркальце та губна помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування грабіжника?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Звичайна. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Тепер знову шукати подарунок…
— Провести вас до виходу? Я б сам пішов іншою дорогою — раптом той самий злодій захоче і мене “почастувати”.
— Підемо разом. Тут усього кілька десятків метрів.
— От і все, до побачення.
— А ми ще побачимось?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Оксана. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялись — і розійшлися.
— Бодя, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватись, — почувся голос матері, коли він повернувся додому.
— Мам, я буду приходити пізніше. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилось?
— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що ти просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожен день, твоя Марійка, мабуть, не в захваті…
— Не хвилюйся. Зараз ти не можеш виходити, тому я допомагаю. Коли тобі до лікарні? Мені відгул треба взяти.
— Швидше б цей гіпс зняти…
— Поки тобі не можна навантажуватись. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мам. Все сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Оксану. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Марійкою його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а в той самий день вони з дружиною збиралися на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани розсипалися — матері потрібна була термінова допомога. Лікарня, гіпс, клопоти. Марійка дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спершу відповідав, заспокоював. Потім сів телефон. Він повернувся додому на світанку. Марійка влаштувала скандал:
— Твоя мати спеціально вибрала цей день! Вона з самого початку проти мене!
— Це неправда!
— Ти носишся з нею, як із кришталевою вазою!
— Вона моя мати. Їй за шістдесят. Вона одна.
— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!
— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розсипалося б.
— Її могли відвезти лікарі! Необов’язково було тобі летіти!
Слово за слово — і дійшло до розлучення. Богдан не відмовився від матері. Марійка зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.
Оксана повернулася до своєї маленької однокімнатної квартири. Батьки купили її, коли вона вступила до інституту. Рік вона жила тут із чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.
Вона не одразу зрозуміла, що він гральний наркоман. Зарплата зникала, настрій стрибав. Усе виплило, коли свекруха прийшла і вимагала прописати сина. Мовляв, «час брати відповідальність».
— Він у нас усе продав, — зізналася свекруха. — Тепер ти за нього у відповіді.
Оксана відмовила. Розлучення пройшло через суд, зі скандалами. Лише коли змінила замки й виставила його речі — відстали.
Богдан не міг забути випадкову зустріч. Він став приходити до того самого парку в різний час — сподіваючись побачити її знову.
І одного разу:
— Дівчино, це не ви загубили сумку в парку?
— Я! Ви знайшли?
— Знайшов. Але не сумку…
З цього все й почалося. Оксана працювала неподалік від будинку Богданової матері. Жили вони в одному дворі, але в різних під’їздах. Випадковість?
Він розповів матері про розлучення. Пізніше познайомив її з Оксаною. Усі троє сміялися, згадуючи ту саму зустріч.
Було скромне весілля. Народилися дві дівчинки. Оксана подружиСвекруха знову запропонувала їм переїхати до неї, але цього разу всі троє погодились.