Вік – ще не вирок: Життя у вихорі емоцій
Соломія готувалася до свого шістдесятиріччя. Ця цифра лунала, як вирок, і вимовляти її вголос було нестерпно. Колі шістдесят вважалися початком старості, а за сучасними мірками – це перехід у категорію «поважного віку». Від самої думки про це серце стискалося.
Востаннє вона так гостро переживала через вік, коли їй виповнилося тридцять. Тоді здавалося, що молодість пішла назавжди, залишивши лише тінь колишньої свободи. Але тепер, дивлячись на своїх дорослих дітей, Соломія лише гірко посміхалася цим спогадам.
Вона зупинилася перед дзеркалом у спальні, уважно вдивляючись у своє відображення:
— Та ще й нічого, — прошепотіла вона, повертаючись то одним, то другим боком. — Виглядаю на сорок, почуваю себе так само. Нічого не болить, все гнеться, тхьу-тхьу-тхьу.
Підморгнула своїй подобі, наче кидаючи виклик часу, і пішла виконувати доручення чоловіка.
Святкувати вирішили з розмахом: на узбережжі Туреччини, серед друзів і родичів. Соломія спочатку заперечувала – мовляв, дата не для веселощів, а для роздумів про вічність. До того ж дорого, далеко, клопітно. Але її голос потонув у хорі родинного ентузіазму. Чоловік, Богдан, якого всі кликали Бодя, пообіцяв, що все організує: від перельоту до слайд-шоу під хіти «Океану Ельзи». Монтаж доручив молодшому синові, а от фотографії – звісно ж, Соломії.
Вона сіла на м’який килим у вітальні, із важким зітханням відкривши стару комоду. Фотографій було небагато – сліди двох еміграцій та нескінченних переїздів. Дитячі фото майже не збереглися: коли у двадцять із невеликим вона покидала рідний Львів, сентиментальності не було місця. Щось вдалося відновити через батьків, але й у них було небагато. Перший шлюб, розлучення – звідти вона забрала лише кілька світлин: свої, дітей, друзів. Решта залишилася в минулому, яке так і не настало.
Богдан, на відміну від першого чоловіка, фотографа-аматора, камеру в руки брав рідко. Але за роки спільного життя світлин все ж накопичилося. Потім життя закрутилося: телефони ламалися, жорсткі диски застарівали, папки із файлами губилися під дивними назвами. Альбоми, які можна було листати, торкатися, згадувати, пішли у небуття.
Перебираючи фото, Соломія натрапила на знімок з випускного – у тому самому сукні, яку подарували бабуся з дідусем із Одеси. Ось ще одне – з практики у лікарні після третього курсу. А ось – бар-міцва старшого сина, його напружена посмішка та її власна гордість. І раптом – фото, що прилипло до іншого. Вона обережно відділила його. Серце завмерло. Оксана. Поруч – Соломія у смарагдовій сукні на святі Ашур.
Вони не бачилися майже тридцять років.
Оксана вдерлася до їхньої групи інтернів ближче до осені, перевівшись із кардіології на терапію. Тонка, з короткою стрижкою та величезними очима, вона здавалася дівчинкою, доки не починала говорити. Тоді всі розуміли: перед ними не просто розумниця, а справжній талант. Емігрантка з Тбілісі, приїхала з матір’ю та чоловіком – той був її науковим керівником і старшим на цілий десяток років. Іспити здала з першого разу, причому так, що їй пропонували будь-яку спеціалізацію. Обрала кардіологію – престижно, поруч із чоловіком. Але через півроку нічних чергувань не витримала і перейшла в терапію.
З Соломією вони зблизилися миттєво. А коли мати Оксани почала няньчити сина Соломії, вони взагалі стали, як сестри. Навчання добігало кінця, і подруги все частіше говорили про майбутнє.
— Може, мені в ендокринологію? – міркувала Соломія.
— Навіщо? — махала рукою Оксана. — Ще три роки гризти науку, а потім чекати ліжок. А терапевт – це відразу в бій, усі дороги через тебе!
У результаті Соломія залишилася в терапії, а Оксана пішла в ендокринологію. І поїхала до Стамбулу.
В Оксани була ідеальна родина: мати, чоловік, молодша сестра – усі її обожнювали. Тільки одну річ вона не могла здобути – дитину. Роки спроб, сльози, клініки. І раптом – диво. Дочка народилася якраз перед випуском. Оксана вирішила залишитися в Стамбулі, серед грузинської діаспори.
Розставання було болючим. Подруги часто дзвонили одна одній, мати Оксани вихоплювала трубку, вимагаючи розповісти, як там «мій малюк» – син Соломії. Але час минав, дзвінки ставали рідшими, життя розводило їх все далі. І раптом – запрошення на Ашур, грузинське свято першого року життя дитини.
Оксана розписувала святкування із захопленням: сукня за сім тисяч гривень, стиліст із Парижа, зачіски по двісті доларів – і це у кінці дев’яностих! Соломія запанікувала, але її перукарка Тетяна заспокоїла:
— Волосся в тебе чудове. Щітка, фен, лак – і будеш королева.
На розпродажу Соломія купила смарагдову сукню з відкСонце, що заглядало у вікно, нагадало їй, що життя, як і той турецький автозагар, іноді лягає нерівномірно, але завжди залишається яскравим.