Сусідка знизу — кохання зверху
Віктор із досадою глянув на годинник — ранок лише почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків і довгоочікуваного вильоту з Олею до моря — він поспішав до рідного, задушливого під’їзду старої п’ятиповерхівки. Все, як завжди. Сестра Тетяна, сльози, градусник і благання: «Ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Чесно. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього — двоє крикливих племінників, рюкзак іграшок і перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:
— Віть, це що за малюки з тобою? Ти що, одружився?
Оксана — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисички. Він двічі затопив її квартиру, поки господарі не замінили кран. Її мати — добра жінка, не вимагала ні копійки, а сама Оксана з того часу все підморгувала. Хоча Віті здавалося, що вона ще до школи ходить.
— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Оксана почервоніла.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюся! — фукнула вона, закидаючи рюкзак за плече.
— Авжеж, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивися!
Вони посміялися, Оксана швидко зайшла в квартиру, а Віктор пішов за авто — старим, але своїм, купленим у кредит. Оля, звичайно, скривилася: «Міг би й щось краще взяти». Але він пишався навіть цим. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Оля.
Але не сьогодні.
Сьогодні — затори, спітнілі сидіння, плачучі діти на задньому ряді й сестра в сльозах:
— Вибачай, Віть, ну правда, більше ні до кого…
Тетяна лежала в лікарні, їхня мама теж знервувалася. А їхній батько… Ну, Ігор був лише по паспорту. Пити, гуляти, зникати — це все, що він умів.
Діти повисли у нього на шиї: «Дядьку Вітьку!». Він обійняв їх, пообіцяв морозиво і повіз до своєї орендованої однушки.
Оксана знову трапилася в під’їзді.
— Це все твоє? — очі її розширилися.
— Ага, підбрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.
Діти засміялися, а Оксана збентежено глянула. Він поправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
В квартирі діти одразу влаштували хаос. Віктор готував їм млинці, потім водив у парк, купував коржики та кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Софійка скаржилася на горло, Данилко — на живіт. Плач, сльози, «хочемо до мами»…
У двері постукали. Віктор відчинив — Оксана.
— Я чула, як вони плачуть… Можливо, допомогти? Я закінчила медколедж.
Вона зайшла, принесла старі іграшки, тихо вклала дітей спати, обв’язала Софійці горло шарфиком, погладила Данилка по животику. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Підемо на кухню, я тобі хоч бутерброди зроблю, — промурмотів Віктор, зачиняючи двері.
Вони сиділи на кухні. Оксана, попиваючи чай, спитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не передбачається.
Оксана усміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Оля, не як ніхто до неї.
Оксана залишилася ще на день. Потім на два. Потім — назавжди. Разом вони гуляли з дітьми, готували, сміялися. І в парку, коли продавщиця кульок сказала: «Яка в вас гарна родина!» — у Віктора стиснулося в грудях. Він подивився на Оксану, на дітей, і йому не хотілося, щоб це закінчувалося.
Оля зателефонувала через тиждень. Її голос був холодним:
— Ти де? Ніяких вістей. Усе з тобою зрозуміло.
І все, що він відчув — нічого.
Коли Тетяну виписали, племінники просили:
— Дядьку Вітьку, можна Оксану з нами? А ти її любиш?
Софійка, не дочекавшись відповіді, заявила:
— Я знаю, що любиш. І вона тебе. Ми будемо фату носити на весіллі.
Оксана почервоніла, соромливо гладила дітей по голівках, а Віктор дивився у дзеркало й думав: «Господи, дякую тобі за цю руду дівчину знизу».
І, коли вони під’їхали до дому, Тетяна вийшла з матір’ю, побачила Оксану й зраділа:
— Ну нарешті ти когось знайшов! Яка гарна дівчина! Оксанко? Ласкаво просимо до нашої родини!
Віктор лише посміхнувся.
Додому вони їхали мовчки. Потім Оксана раптом сказала:
— У тебе така затишна машина. І взагалі… з тобою надійно.
А він просто спитав:
— А давай завтра разом у парк? І обід у мене, твій борщ лишився — без тебе навіть їсти не смачно.
Через три місяці вони одружилиВони збудували свій будинок біля лісу, де ввечері діти сміялися, а Оксана з Віктором пили чай на веранді, знаючи, що щастя — це не про мрії, а про те, що вже тут, поруч.