Сусідка знизу — доля зверху
Олег з досадою глянув на годинник — ранок тільки почався, а день уже зіпсований. Замість валіз, квитків та довгоочікуваного вильоту з Олесею до моря — він поринув у рідний, задушливий під’їзд старої п’ятиповерхівки. Як завжди. Сестра Наталка, сльози, термометр і благання «ну посиди з дітьми, мені більше ні до кого звернутися…».
Він не хотів. Серйозно. Хотів бути чоловіком з відпусткою, з жінкою, з коктейлем у руці. А замість цього — двоє галасливих племінників, рюкзак з іграшками та перегар від сусідки, яка відчинила двері й ахнула:
— Олеженько, це що за малята з тобою? Ти що, одружився?
Мар’яна — сусідка знизу. Руда, жвава, з очима, як у лисиці. Він двічі затоплював її квартиру, поки господарі не замінили кран. Її мати — добра жінка, не вимагала жодної копійки, а сама Мар’яна з тих пір постійно підморгувала. Хоча Олегові здавалося, що вона ще в школі ходить.
— Ти чого на уроках не сидиш? Матері твоїй скажу! — хмикнув він, дивлячись, як Мар’яна зашарілася.
— Я вже коледж закінчила! На роботу влаштовуюсь! — відповіла вона, закидаючи рюкзак за плече.
— Звичайно, схожа на прогульницю. Сама в дзеркало подивися!
Вони посміялися, Мар’яна метнулася в квартиру, а Олег пішов за машиною — старою, але своєю, купленою в кредит. Олеся, звісно, носом крутила: «Міг би щось краще взяти». Але він пишався навіть нею. Він упертий. Усе буде — і квартира, і машина, і статус, і Олеся.
Але не сьогодні.
Сьогодні — затори, спітнілі сидіння, крикливі діти на задньому ряді й сестра в сльозах:
— Вибач, Олежу, ну правда, більше ні до кого…
Наталка лежала в лікарні, їхня з нею мати теж занедужала від переживань. А їхній батько… Ну, Борис був батьком лише на папері. Пити, гуляти, зникати — це все, що він умів.
Діти повисли у нього на шиї: «Дядьку Олежу!». Він їх обійняв, пообіцяв морозиво й повіз до своєї орендованої «однушки».
Мар’яна знову попалась у під’їзді.
— Це все твоє? — очі її стали круглі.
— Так, підібрав на зупинці, — усміхнувся він. — Не встиг відвернутися — ось і причепилися.
Діти засміялися, а Мар’яна зніяковіло подивилася. Він поправився:
— Та жартую. Це племінники. Сестра в лікарні, я за ними доглядаю.
У квартирі діти негайно влаштували хаос. Олег готував їм млинці, потім вів у парк, купував фастфуд і кульки. Вони були в захваті. Але на третій день почалися капризи: Софійка скаржилася на горло, Дениско — на живіт. Плач, сльози, «хочемо до мами»…
У двері постукали. Олег відчинив — Мар’яна.
— Я чула, як вони плачуть… Може, допоможу? Я медколедж закінчила.
Вона зайшла, принесла старі іграшки, тихо поклала дітей спати, обв’язала Софійці горло хустинкою, погладила Дениса по животику. І він, не встигнувши сказати «дякую», заснув у неї на руках.
— Підемо на кухню, я тобі хоча б бутерброди зроблю, — пробурмотів Олег, зачиняючи двері у кімнату.
Вони сиділи на кухні. Мар’яна, попиваючи чай, запитала:
— А твоя… коли дітей забере?
— Моя? Та ти що! Це сестра. Своїх у мене нема. І поки не передбачається.
Мар’яна посміхнулася, і він зрозумів — вона справжня. Затишна. Тепла. Не як Олеся, не як ніхто до неї.
Мар’яна залишилася щВона залишилася ще на день, потім на два, а згодом — назавжди.