Судьба не запитала: історія кохання, яку намагалися знищити
Олену переповнювало щастя. Її коханий Ярослав нарешті зробив пропозицію — просто, щиро, без зайого пафосу, з тим самим ніжним теплом у голосі, від якого в дівчини перехопило подих. Вона, звісно, погодилася — і вже за кілька днів почалися приготування: списки гостей, примірки суконь, обговорення меню. Усе було, як у казці.
— Оленько, гадаю, тобі пора познайомитися з моїми батьками, — одного разу сказав Ярослав. — Мама запрошує нас на вечерю в суботу.
— Давно треба було, — усміхнулася Олена і поцілувала його в щоку.
У суботу під вечір вони приїхали до батьків Ярослава. Олена із хвилюванням відчинила двері будинку — і застигла на місці. У кріслі сидів батько Ярослава — чоловік із суворим поглядом і втомленими руками. Він підвів очі й… його обличчя різко змінилося. Олена відчула, як земля тікає з-під ніг.
Ця людина — була ворогом її родини.
Коли Олені було всього одинадцять, трагедія розбила її дитинство. Батьки її найкращого друга Івана загинули в аварії, повертаючись з міста на мотоциклі. Це був жахливий день. Мати Олени — Оксана — плакала на ґанку, а батько, Василь, лише мовчки стискав губи. Він завжди недолюблював Іванового батька — Ярослава, свого давнього суперника ще зі шкільних часів. Колись вони обоє любили одну дівчину — Марію. Вона обрала іншого, а Василь запам’ятав це на все життя.
Після смерті батьків Іван деякий час жив у них, але Василь був незадоволений. Він власними силами відвіз хлопця до інтернату і наполіг на тому, щоб його забрали. Тоді він сказав Оксані:
— Я не хочу, щоб моя донька водилася з сином цієї людини.
Він навіть заборонив Івану телефонувати Олені. А через місяць родина переїхала до іншого міста.
Зв’язок обірвався.
Минуло чотирнадцять років. Олена закінчила університет, влаштувалася у велику торгову компанію. Колектив був молодим, але холодним. Дівчину зустрічали без особливого ентузіазму — хтось заздрив її красі, хтось вважав, що вона не втримається. Перший робочий день здався вічністю.
На четвертий день, несучи документи до кабінету, вона зіткнулася з молодим чоловіком у коридорі. Їхні папери розлетілися, вони одночасно нахилилися — і Олена завмерла. Серце вдарило у ребра.
— Іване?! — видихнула вона.
Він підвів очі. І миттєво впізнав її.
— Олено… Боже, невже це ти?
Вони обійнялися прямо в коридорі, не помічаючи здивованих поглядів колег.
Після роботи Іван чекав її біля входу. Вони пішли в кав’ярню й говорили годинами. Він розповів, що його всиновили, що він працює в тій самій компанії. Олена запросила його до себе — познайомити з батьками. Мати була рада, але батько… Василь навіть не намагався приховувати холод. Він різко запитав:
— Ким ти, кажеш, працюєш?
— Кур’єром, — відповів Іван, не кліпнувши оком. Хоч Олена знала, що він скромничає.
Незабаром вони почали зустрічатися. Були щасливі. Олена сіяла, Іван піклувався. Вони знову стали єдиним цілим. І одного разу він узяв її за руку і сказав:
— Виходи за мене, Олено.
— Звісно, Іване! Звісно!
Вона побігла розповісти батькам. Мати заплакала від радості. А батько промовив:
— Роби, як знаєш. Але він мені ніколи не подобатиметься.
— За що ти його так ненавидиш?! — скрикнула Олена.
— Я не зобов’язаний пояснюватися. Ти доросла. Роби, як вважаєш за потрібне.
Запрошення на вечерю Іван влаштував сам — він хотів, щоб вона познайомилася з його прийомними батьками. Олена приїхала… і завмерла на порозі. Батько Івана — не хто інший, як Борис Миколайович, генеральний директор їхньої компанії. Людина, якій у офісі кланялися, як імператору. А сам Іван — не кур’єр, а його заступник. І співвласник бізнесу.
— Чому ти мені не розповів? — прошепотіла вона.
— А ти ніколи не питала, — усміхнувся він.
Колеги, виявилося, знали все. Ось чому на неї дивилися із заздрістю. А батько… батько сидів за столом і не міг вимовити й слова. Він зрозумів, що не просто помилився. Він зруйнував дитячу дружбу. Він ледь не розлучив їх назавжди.
Весілля було розкішним. Батьки Івана подарували їм чудову квартиру. Василь досі не міг прийти до тями. Пізніше він зізнався доньці, що сам поїхав до інтернату і заборонив Івану телефонувати, спланував переїзд, думаючи, що перехитрить долю.
— Пробач, доню, — сказав він. — Я думав, що роблю якнайкраще.
— Ти просто мстив людині, якої давно немає. А постраждали ми. Але доля все одно знайшла нас. Бо любов сильніша за все. Навіть за твою образу.
Тепер у Олени й Івана все добре. Вони будують своє майбутнє разом, а минуле лишилося лише в пам’яті — як доказ того, що справжнє кохання завжди знайде шлях. Навіть кВони живуть щасливо, бо знають, що ніщо не зможе розлучити їх знову.