Сьогодні я хочу записати цю історію, яка стала для мене тим самим дивом, в яке я вже давно не вірив.
Сергій їхав у ліфті, навіть не підозрюючи, що звичайний спуск змінить його життя. В кутку стояла жінка у сірій куртці, тримаючи за ручку дівчинку років п’яти. Та, немов вивчаючи його, дивилася великими блакитними очима, а потім раптом широко посміхнулася.
— Ти їдеш на роботу? — без сорому запитала вона.
— Софійко, з незнайомцями треба на «ви», — тихо поправила її мати, ніяково посміхаючись.
Сергій усміхнувся і кивнув.
— Так, у офіс.
— А листа Святому Миколаю вже написав?
Він розсміявся. У ці казки не вірив навіть у дитинстві, але дівчинці цього не казав. Вона гордо простягнула йому зім’яту листівку. Він автоматично поклав її у кишеню і, попрощавшись, вийшов на мороз.
Весь день намагався забути цю зустріч — занурювався у роботу, прогоняв думки про колишню наречену, яка в останню мить відмовилася від весілля. Він переїхав до іншого міста, щоб почати з нуля. Але навіть у новій оселі тиша не заглушувала тугу.
Ввечері, блукаючи сніговими вуличками, він згадав про ту листівку. Дістав із кишені, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливий і ніколи не сумуй!» На душі стало тепліше. Він поставив її на полицю — так, щоб бачити щодня.
За кілька днів до Нового року зателефонував господарці квартири, щоб дізнатися, де живе та дівчинка. Надія Михайлівна зраділа — виявилося, вони з матір’ю живуть просто нагорі, а маму звати Оксана.
Того ж вечора Сергій постукав у двері. Оксана здивовано завмерла, побачивши його.
— Вибачте, — нерішуче почав він, — я прийшов до Софійки. Справа в тому, що до нас у офіс тимчасово завітав Святий Миколай. І попросив знайти дівчинку на ім’я Софія, щоб передати їй листа особисто.
Дівчинка миттєво вискочила з-за маминої спини:
— Я знала, що він тебе пошле! Зачекай, зараз!
За хвилину вона повернулася з великим конвертом, прикрашеним сніжинками й сердечками. На ньому було написано: «Лично Святому Миколаю!»
— Тільки мамі не показуйте! А то бажання не з’явиться!
— Обіцяю, лист дійде за призначенням, — усміхнувся Сергій.
Дома він не втримався і розкрив його: «Дорогий Святий Миколаю! Мене звати Софія. Я була гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені великого м’якого ведмедика. І… нового тата. Бо у мене зовсім нікого немає».
У новорічну ніч Сергій знову стояв біля їхніх дверей. Оксана відчинила й оніміла — перед нею був він із величезним рожевим ведмедем у руках.
— Святий Миколай просив передати це гарній дівчинці Софійці, — промовив Сергій.
Софія стрибала від радості, обіймала то маму, то його.
Оксана запросила його залишитися на свято. За столом дівчинка раптом спитала:
— А як щодо мого другого бажання?
— З другим поки що важко… — завагався Сергій.
— А що ти ще загадала? — обережно запитала Оксана.
— Я попросила Святого Миколая нового тата. Але якщо у нього зараз із татами напружено, може, ти залишишся?
Софійка солодко позіхнула й заснула, пригорнувши ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над салатами, червоніючи й усміхаючись. За вікном сніг укривав землю пухкою ковдрою, а в квартирі вперше за довгий час було по-справжньому тепло.