Микола йде на пошту, а доля приносить подарунок
Дмитро їхав у ліфті, навіть не підозрюючи, що звичайний спуск змінить його зиму. У кутку стояла молода жінка у теплій хустці, тримаючи за ручку дівчинку років із п’ять. Та вдивилася у Дмитра великими блакитними очима, а потім раптово розсміялася.
— Ти їдеш на роботу? — без сорому запитала вона.
— Оленко, з незнайомцями треба на «ви», — тихо поправила її мати, вибачливо посміхнувшись чоловікові.
Дмитро усміхнувся і кивнув.
— Так, їду до офісу.
— А листа Миколаю вже написав?
Він засміявся. У ці казки він не вірив навіть у дитинстві, але розчаровувати дівчинку не став. Вона гордо простягнула йому зім’яту листівку. Він автоматично поклав її у кишеню і, попрощавшись, вийшов на зимовий Київ.
Весь день Дмитро намагався забути цю зустріч — занурювався у роботу, проганяв спогади про колишню наречену, яка в останній момент відмовилася одружуватися. Він переїхав до іншого міста, щоб почати з нуля. Але навіть у новій оселі тиша не заглушувала біль.
Ввечері, бродячи по засніжених вулицях, він згадав про листівку. Діставши її, прочитав дитячим почерком: «Будь завжди щасливий і ніколи не сумуй!» На душі стало тепло. Він поставив листівку на полицю — так, щоб бачити її щодня.
За кілька днів до Нового року він подзвонив господині квартири, щоб дізнатися, де живе та дівчинка. Надія Степанівна із задоволенням розповіла — виявилося, мама й дочка живуть на поверсі вище, а маму звуть Ганна.
Ввечері Дмитро постукав у двері. Ганна здивовано завмерла, побачивши його.
— Вибачте, — ніяково почав він, — я прийшов до Оленки. Справа в тім, що до нашого офісу тимчасово завітав Миколай. Він попросив мене знайти дівчинку на ім’я Оленка і передати йому листа особисто.
Дівчинка миттєво вискочила з-за маминої спини:
— Я ж знала, що він тебе пошле! Зачекай, я зараз!
За хвилину Оленка повернулася з великим конвертом, прикрашеним сніжинками й серцями. На ньому було написано: «Миколаю тільки в руки!»
— Тільки мамі не показуйте! Бо бажання не збудиться!
— Обіцяю, лист дійде адресату, — усміхнувся Дмитро.
Дома він не втримався й відкрив листа: «Дорогий Миколаю! Мене звати Оленка. Я була гарною дівчинкою. Дуже прошу — принеси мені великого м’якого ведмедика. І… нового тата. Бо в мене зовсім нікого немає».
У новорічну ніч Дмитро знову опинився біля їхніх дверей. Ганна відчинила й остопіла — перед нею стояв він із величезним рожевим ведмедем у руках.
— Миколай попросив передати це гарній дівчинці Оленці, — промовив Дмитро.
Оленка стрибала від щастя, обіймаючи то маму, то його.
Ганна запросила його залишитися на свято. За столом дівчинка раптом запитала:
— А як із моїм другим бажанням?
— З другим поки що складно… — завагався Дмитро.
— А що ти ще загадала? — обережно спитала Ганна.
— Я попросила Миколая нового тата. Але якщо у нього зараз із татами напружено, може, ти залишишся?
Оленка солодко позіхнула й заснула, притиснувши ведмедика.
А двоє дорослих сиділи мовчки, схилившись над олів’є, червоніючи та посміхаючись. За вікном сніг укривав землю пухкою ковдрою, а в хаті вперше за довгий час було справді тепло.