Коли доля дарує другий шанс
— Чому ти так рано?.. — здивовано пробурмотів Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Марійка не слухала. Вона вже стояла в коридорі, зціпивши пальці до болю, й дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Іринки, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто часто бачила їх на фото під келихом вина. Але побачити їх у своїй хаті вона не очікувала.
Все почалося вранці, коли Марійці стало зле на роботі. Різкий біль у животі, темрява в очах. Спочатку списала на недосип чи стрес. Але колега по кабінету, Оксана, нахилившись, прошепотіла:
— Ти вагітна, чи що?
— Та ні, з чого б… — відмахнулася вона, але всередині щось стиснулося. Вона знала — щось не так. За двадцять хвилин вже стояла в офісному туалеті, тримаючи в руці тест із двома яскравими смужками.
Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як вийшла з роботи. Пам’ятала лише одне — імчала додому, щоб розповісти про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, розплакатися від щастя. Але…
Вона вставила ключ у замок, увійшла, запалила світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась дурна випадковість. Але розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівголого, поруч з Іринкою, що вхопила простирадло, закриваючись.
— Марійко?.. Ти чого?.. — несвято бурмотів він, а Іринка дивилася в підлогу, мовчазно.
Далі — туман. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Вихід. Порожнеча. Марійка залишилася сама у розбитій хаті, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, де вже билося крихітне життя.
Через кілька днів вона прийняла рішення. Не хотіла, щоб щось пов’язувало її з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруга — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Марійка пішла до приватної клініки.
Вона сиділа під кабінетом лікаря й дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і водночас — хотіла як ніколи.
— Заходьте! — почулося з-за дверей.
Вона підвелася та увійшла. Але побачивши лікаря — серце стиснулося.
— Андрію?! Це ти?
Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілуй у щоку на випускному — досі залишався найніжнішим спогадом.
— Марійко?! Невже це ти?! — Андрій підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.
Розмовляли хвилин десять, ніби не минуло двадцять років. І коли емоції трохи затихли, Андрій запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?
Марійка, трохи збентежена, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.
— І ти справді хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Андрій.
— Так… боюся. Не впораюся сама…