Мені вже недовго… Але ти прийшов.
Валерій курив уже четверту сигарету поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив у пальцях кінець сигарети і наполегливо дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Оля.
— І навіщо я сюди приперся, а? — буркнув він і з досадою кинув окурка у бік переповненої сміттєвки.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до урни, зібрав усі чотири бычки й запихнув їх глибше. Потім повернувся на лавку, посидів, подумав, уже хотів дістати останню сигарету — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі схочеться.
Щоб відволіктися, почав розглядати довколишнє. Погляд упав на котів. Чотири. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.
«Оля б їх усіх уже забрала додому», — усміхнувся Валерій. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледь живих котяр — виліковувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила тварин… можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Валерію було боляче. Не за себе. За людство. Хоча, проживши тридцять років, він і сам зрозумів — деяких людей дійсно не за що любити. В тому числі й себе.
Згадувати, як він вчинив із Олею, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Все це було важливішим за кохання. Або так здавалося. Тоді він був упевнений, що робить правильно. Що так буде краще для обох. А зараз… зараз він розумів, що повівся як боягуз.
Він заплющив очі. Глибоко вдихнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.
Він згадував її повідомлення: «Прости мене за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І ось до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Дядечку, вибачте, підкажете, котра година? Телефон сів.
— Без десяти п’ять, — відповів Валерій.
— А ви випадком не Олег? Я тут маю зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Валерій.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Валерій підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно пройшов до під’їзду.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Валерій? Заходьте. Ольга Іванівна казала, що ви можете зайти.
— А ви хто?
— Настя. Я сусідка. Допомагаю їй. Ну все, я вже йду, якщо що — у неї є мій номер.
Настя зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Олею починали жити разом. І тут же все скінчилося. Був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.
— Валю, чого застряг? — почув він голос Олі з кімнати. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Олю, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто вже й не прийде.
— Зовсім нікого не лишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоч подивлюся на тебе.
Вона спробувала піднятися — і відразу здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча, гаразд… Допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — усміхнулася Оля. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Валерію. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.
Він завмер. Вона казала це спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було жодного дня, щоб я не згадала тебе.
Вона говорила швидко, ніби боялася не встигнути. Він слухав, і все всередині його ламалося.
— Я хотіла вибачитися… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б обрала тебе. Знову.
Валерій ледве стримував сльози. Спробував усміхнутися — не вийшло.
— Це я маю благати прощення… за все.
— Ні, ти зробив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв із тумбочки медичні документи. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хімія, неефективність…
— Олю, але ж можна зробити операцію… Є шанси…
— Малі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — не хочу.
І тоді він зрозумів. Зрозумів, що все цей час вона любила йогоВалерій обняв її міцно, відчувши, що нарешті знайшов те, що шукав усе життя.