— Навіщо ти чистиш стільки картоплі і пхаєш у трилітрову банку? І кому тобі цілий казан борщу, якщо живеш сама? — запитала я у подруги.
— Усе для сина. Шкода мені його, — зітхнула вона, витираючи лоб. — Його жінка навіть чай не вміє заварити. А про їжу й казати не варто — то напівфабрикати в мікрохвильовці, то доставка. Постійно щось заморожене, пересолене, жирне… А він же не залізний. Шлунок не вічний. Ось і нарізала салат, зварила борщ, картоплю в банку. Хай хоть раз поїсть людської, домашньої їжі. Прийде з роботи, відкриє банку — і суп готовий. Чи м’ясо з картоплею на сковорідку — швидко і смачно.
Тепер я розповім цю історію від себе. Може, тоді зрозумієте.
Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну щілину дітей. Не втручаюся. Син сам обрав собі дружину. Вона вроді хороша, чемна. Але… готувати не вміє. Та й вчитися не хоче. У неї принцип: ми обидва працюємо — значить, і по дому все навпіл. Готувати разом. У теорії — справедливо. А на практиці? Локшина з пакетика, смажені вареники і соуси з пляшечки.
Весь час кудись поспішають. Все на бігу. Швидше поїсти, швидше спати. Ну куди так летіти? У тікток? У інстаграм? Дітей ще й нема! Чому б не зварити нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?
Запитаєте: звідки я це знаю, якщо не втручаюся? Ось звідки. Син став частіше приходити до мене. І весь час просить їсти. Ніби випадково: «Мамо, є щось перекусити?» Спочатку думала, балується маминим борщем. А потім прямо запитала: «Ти у себе взагалі їси щось?»
І він розповів. Так, іноді готують. Але переважно — доставка. Швидко, несмачно і дорого. Була в них у гостях пару раз — усе смачно, гарно… Але, як виявилось, то ресторанна їжа. Підігріли, розклали по тарілках — ось і вечеря.
Я ледь не розплакалась. Він у мене не принц, звісно. Чоловік, який працює по десять годин, приходить додому і їсть булку з сосискою. А вона? Як майбутня мати, так годуватиме і дитину? Бургерами з коробки?
Ні, я не лізу з настановами. Не буду вчити її готувати — пізно. Якщо її мати не навчила, то вже я тим більше не впораюся. Тільки відносини зіпсую. Навіщо мені це?
Тому роблю інакше. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банкам. Візьме додому — поїсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити, серіали дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахта. Просто турбота. Материнська.
Може, скажете, що так допомагати не варто. Що він дорослий. Але коли він стоїть на порозі голодний, втомлений — серце не витримує. Я ж мати. І не можу зрозуміти цих нових жінок. Готування — це не приниження, не каторга. Це любов. Звичайна, тепла, щоденна.
А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим новим світом, де доставка ближче, ніж каструля.