— Наталко, можна на хвилинку? — зітхнув Тарас, коли дружина вже в сотый раз за вечер метушилася між кухнею та вітальнею, готуючи закуски до приходу його гостей.
— Що таке, Тарасе? — обернулася вона, витираючи руки об фартух.
— От знову — «Тарасе»… Я ж просив, не спотворюй мову, це жахливо звучить. А твої «и» та «е»… Слухай, ну це дійсно ріже слух. Ти ж у селі виросла, там, може, так і говорять, але тут — ні.
— То я й не заперечую, де виросла. У нас так прийнято. Хтось «кає», хтось «гикає», а ви тут, навпаки, «икаєте» через слово. Чим «Тарасику» гірше за «Наталку»?
— Ти не розумієш. Я не хочу, щоб ти сьогодні сиділа з нами. Буде ділова зустріч, мої друзі — серйозні люди. Ти, вибач, але ти не того рівня…
Наталка завмерла. Всередині стало холодно.
— І в чому я «не того рівня»? Манікюр не такий? Проста для розмов про бізнес та стартапи? А твої Оксани та Марії — не фінансисти. Ми з ними сміємося над жартами й ділимося фото дітей. У чому проблема?
— Та ти не зрозумієш. Вони з нормальних родин. А ти… — Тарас запнувся. — Мені ніяково перед хлопцями.
— Ніяково? Коли я за тобою по лікарнях бігала — було зручно? Коли з села поверталися з багажником солень від моїх батьків — теж зручно? А коли гостей приймати — я «неформат»? — вона зірвала фартух і пішла у спальню.
— Наталко, почекай, не спалахуй… — почав він, але двері вже грюкнули.
Він не знав, що Наталка почула кожне його слово. Коли він вийшов, вона сіла на ліжко, схопилася за обличчя. Гнів і біль стояли комом у горлі. Скільки разів її попереджали — мовляв, сільська дівчина, не пара столичному кар’єристу… А вона вірила. В їхню любов. У його доброту. І жодного разу раніше він не дав приводу сумніватися.
Познайомилися вони на останньому курсі. Наталка вчилася на бібліотекаря, Тарас — на економіста. Він був тихим, замкнутим, трохи незграбним. Дівчата за спиною звали його ботаніком, сміялися. Але Наталці стало шкода хлопця — вона не любила, коли людей судять просто так.
Потім у бібліотеці вони зійшлися знову. Він заїкався, хвилювався, а вона спокійно промовила: «Видихни, вдихни і скажи повільно». З цього все й почалося. Потім — побачення, довгі розмови, підтримка. Він розквітнув поруч із нею. Через пару років — весілля, яке схвалили навіть найбільш скептичні родичі.
А тепер — ось так?
— Значить, поки ти був нікому не потрібен — я була важливою, а як став «громадянином» — я стала завадою? — гірко подумала вона і дістала валізу.
Подзвонила сестрі, коротко розповіла. Та одразу запропонувала пожити у них. Чоловік сестри та племінники були раді.
— Що робитимеш? — запитала сестра.
— Повернуся до батьків. У бібліотеці вакансія звільнилася. Зніму маленьку квартиру. Речі перевезу потім. Головне — піти.
Задзвонив телефон. На екрані — Тарас.
— Де ти пропала?! Гості за дві години, а вдома немає ні вечері, ні господині!
— Любий, якщо я надто проста для твоїх «обраних», думаю, і страву для них має готувати хтось витонченіший. Тож покладайся на себе. Я пішла.
— Наталко, ти з глузду з’їхала?!
— Ні. Я йду з ТВОГО життя. Завтра подаю на розлучення.
Вона скинула дзвінок і зайшла у соцмережі. Написала короткий, але відвертий пост про те, як за один вечір можна перетворитися з коханої дружини на «ганьбу родини».
Першими відреагували дружини й дівчата його друзів. Усі стали на її бік. Потім почалося. Навіть самі друзі писали: «Отакої. Не чекав такого від Тараса». А він прислав злісне повідомлення: «Через тебе я посварився з людьми».
Він думав, його слова нікого не зачеплять? Що дружини його друзів, такі ж самі сільські дівчата, не побачать себе в цих «простоватих»?
— Це навмисне? Хотіла життя зіпсувати?
— Ти сам його зіпсував, коли почав говорити, що я негідна сидіти поруч із тобою. Коли перестав поважати. Ти мене погано знав, Тарасе.
— Та кому ти така потрібна?
— А навіщо тоді у судді час на примирення просив?
Він мовчки відвернувся.
— Просто прикро, що через дурниці ти зруйнувала сім’ю.
— Якщо ти називаєш «дурницями» приниження — значить, ти або тиран, або дурень. А з такими мені не по дорозі.
Наталка йшла до сестри. Тато вже пообіцяв допомогти з квартирою. Робота буде. А любов… любов ще знайдеться. Головне — тепер знати, що вдячність і повага важливі не менше, ніж почуття.