Подарунок від доньки: хрипуча тиша старості
Людмила Степанівна поспішала на кухні зранку: різала овочі для салату, варила борщ, ставила в піч курку з часником, витирала кришталеву вазу для квітів. Двічі вибігала до магазину — повернулася з тортом та повними пакетами, натрапила біля під’їзду на сусідку.
— Ти що, свято справляєш, Людо? — здивовано запитала Оксана Миколаївна, давня подруга, що не злазила з лавки біля будинку.
— Та як же, звісно, свято! Оленька приїде, моя дитинка! — з блискучими очима відповіла Людмила Степанівна й, натужившись, потягла пакети нагору сходами.
— Ну-ну… — проворкотіла Оксана, залишаючись на лавці. — Усе трясеться над цією своєю Олею. А та й зателефонувати матері не може… Тьху!
Подруга давно нарікала, що Людмила занадто ніжно ставиться до дорослої доньки. Та не дзвонила тижнями, а мати щодня виглядала у вікно.
— Людо, ну серйозно. Ти ж собі нерви псуєш. Тепер старики — усім завада. Треба було давно її на місце поставити, а не бігати з тортами.
Але для Людмили Степанівни це було не так просто. Серце — не вимикач. Оля — єдина, заради кого вона вставала зранку з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — дедалі менше.
Коли Ольга таки подзвонила й сухо сказала: «Буду увечері» — серце у старушки застукало, ніби молот. Вона метушилася по квартирі, перестилала ліжко, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собачкою на повідку.
— Привіт, мамо, — сказала Оля, навіть не посміхнувшись.
— Привіт, доню! Заходь, умійся, я вже все накрила!
Людмила Степанівна метнулася на кухню, брязкаючи посудом, метушливо розкладаючи страви. Оля мовчки пройшла за нею, оглядаючись з байдужим виразом.
— Сідай, котлетки, салатик, торт ось — твій улюблений!
— Мам, я лише на хвилину. Я переїжджаю до іншого міста. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож ми не побачимося, мабуть, ще років п’ять. А це — Міла. Її колишній подарував, не знаю навіщо. Мені її везти незручно. А ти все одно сама, нехай живе у тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не галаслива.
Людмила Степанівна завмерла. Торт, котлети, свіжа постіль, молоко, варення — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на свою доньку, яка навіть не зняла окулярів.
— Добре… — видихнула вона.
— Дякую, мам. Люблю тебе. — Оля чмокнула її в щоку, передала повідець і зникла за дверима.
За кілька хвилин Людмила Степанівна стояла у коридорі з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, мізерною пенсією та вічною втомою — що їй тепер робити з собакою?
— Підемо, Мілочко, до Пилипівни… Може, вона візьме тебе…
Але ледь сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Людо? Мені ще й собаку твою годувати! Меблі попсує, бліх наносить!
— Та яка вона бліхаста… Олина ж, вона брезглива… Будь ласка, Оксано, у тебе ж у селі досвід із тваринами був…
— А у тебе — розум! Я ж казала: не треба до неї чіплятися. А тепер що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і кінець.
Собака мовчала, лише дивилася на старушку темними очима. У них було все: і страх, і покірність, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, схоже, однакові, — прошепотіла Людмила Степанівна. — Теж нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Пилипівна. — Тільки без мене.
З того часу почалися важкі дні. Міла вимагала прогулянок п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але собака, наче розуміючи — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля порогу. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Людмила Степанівна почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Оксана перестала з нею спілкуватися. Так, дружбі кінець, зате в домі з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік життя Людмили Степанівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.
За тиждень у квартиру зайшла Оля. Без попередження.
— Фу, яка тут сморід… — з огидою промовила вона. МілаМіла завулкалась у куток, немов розуміючи, що її колишня господиня більше ніколи не повернеться.