Марійка вже збиралася лягати спать, коли з дитячої кімнати почулися тихі, приглушені ридання. Вона схопилася, ніби опечена окропом, і кинулася до сина.
— Синочку, що трапилося? — присіла на край ліжка, поклала ладонь йому на плече.
Ярик різко відхилився, втулився обличчя у подушку і глухо бурмотів:
— Іди геть. Не хочу тебе бачити.
Марійку ніби струмом пройняло.
— Що ти кажеш, Ярику? Чому?
— Бо ти… ти погана! — хлопчик підвівся, очі його були повні сліз. — Тато мені все розповів! Я знаю правду про тебе!
Вона згадала, як усе починалося — зі слів, які Богдан повторював під час кожного конфлікту:
— Якщо ти така розумна — розлучайся!
І щоразу вона мовчки опускала очі, ковтала образи й залишалася. Бо так її вчили — жінка має терпіти, зберігати сім’ю, тягти на собі тягар, навіть якщо сама вже не живе, а існує.
Але того разу щось у ній урвалося. Вона глянула чоловікові в очі й уперше не здалася.
— Гаразд, — спокійно сказала Марійка.
Він остовпів. А потім, як завжди, усміхнувся:
— Переночуєш із цим рішенням — передумаєш.
Але вона не передумала. Усю ніч пролежала в темряві, згадуючи кожен прожитий із ним рік. Сварки. Зневагу. Тінь свекрухи в їхньому домі. Жодне запитання, жодне рішення — нічого не приймалося без матері Богдана. І коли вона зрозуміла, що навіть син бачить у бабусі й татові головних у сім’ї, їй стало ясно: її тут більше немає.
Вранці вона мовчки збирала документи. Богдан кричав, рвав штори, забирав праску, каструлі, подушки. Навіть завіску з ванної — все, що було куплено в шлюбі, виносили з дому.
— Живи тепер без нас і без нашого добра! — скрикнула свекруха наостанок, стискаючи в руках тяжкий пакет.
Марійка стояла в порожній квартирі й не плакала. Жодної сльози.
Суд пройшов без них — ні Богдан, ні його мати не прийшли. І, на її подив, за два роки ніхто навіть не спробував забрати у неї Ярика. Вона працювала, ростила сина, не шукала кохання, але кохання саме постукало в її двері.
Олесь з’явився ненав’язливо. Він не ліз із визнаннями, не обіцяв зірки, просто був поруч. Допомагав. Слухав.
— Я розумію, — казав він. — У тебе син, і він головний. І це правильно. Ми з ним подружимося.
Марійка тоді ще не знала, як ці прості й добрі слова можуть одного дня обернутися проти неї.
Спочатку все було тихо. Ярик і Олесь гралися, обговорювали машинки, ліпили з конструктора гаражі. Але останнім часом син почав віддалятися. Не дивився в очі, на запитання відповідав різко. А тої ночі й взагалі наказав їй піти.
— Ти хочеш мене віддати! — скрикнув він, зриваючись із подушки. — У тебе буде інша дитина, а я вам стану непотрібний! Ви мене в дитбудинок віддасте!
У Марійки все похололо всередині.
— Хто тобі це сказав, Ярику?
— Тато! Він сказав, що ти вже домовалася, щоб він мене забрав, бо я заважаю!
Вона ледве стримувала сльози, коли обіймала сина й шепотіла:
— Ніколи, чуєш? Ніколи я тебе не покину. Ти мій. Найрідніший.
Він спочатку відштовхувався, але потім все ж обійняв у відповідь. Тільки в очах залишився тривога. Сумнів. І це було найстрашніше.
Минуло кілька днів. Ярик повернувся від батька сяючий — розповідав, як катався на човні, як спіймав рибу. А за пару годин мовчазно сидів, опустивши очі, і не розмовляв.
— Ти ж був такий радісний. Що трапилося?
— Усе нормально, — коротко кинув він і відвернувся.
— Ярику, — вона присіла поряд. — Будь ласка, скажи…
— Це ти його попросила, так? — зірвався він. — Щоб він мене забрав, бо я вам заважаю!
Це було вже не просто боляче. Це був удар у саме серце.
Марійка взяла телефон. Голос Богдана у трубці був розслабленим, лінивим.
— А чого тобі треба? Він же з тобою, усе гаразд.
— Я хочу, щоб ти не брехав. Ще раз посмієш навіювати синові про мене брехні — більше його не побачиш. Зрозумів?
— Це ти мені погрожуєш? — сипло запитав він. — Сама все видумала!
— Правда? А Ярик теж сам видумав, що я його в дитбудинок віддам, як тільки народжу іншу дитину?
Мовчання.
— За два роки ти сплатив аліменти тричі. Хочеш, щоб я подала позов? Гадаю, суд оцінить твої «казки».
Знову тиша.
— Дивися, що говориш, Богдане. Більше не смій.
Вона поклала слухавку й видихнула. Її трусило, але поруч був Олесь. Він мовчки підійшов і поклав руку їй на плече.
— Усе гаразд? — тихо запитав він.
— Тепер так, — кивнула вона. — Тепер я не відступлю.
Вночі вона сиділа біля Ярика і гладила його по волоссю, спостерігаючи, як він спить. Він все ще був насторожений, але в ньому з’явилася колишня світлість. А вона знала:**Він був її дитиною, і вона знала — поступово, день за днем, його рани загояться, бо найсильніше лікує те, що не потребує слів: бути поруч.**