«Я їй кажу: якби в тебе була хоч крапля совісті — прибрала б хоч раз за собою.» А син звинуватив мене в тому, що я руйную його сім’ю.
Мені було лише двадцять два, коли чоловік нас покинув. На руках — дворічний син. Ярик. Його, мабуть, давили обов’язки — треба було працювати, заробляти, думати не лише про себе. А він хотів іншого: легкості, розваг, жінок молодших. І пішов. Просто одного дня не повернувся. Не важливо, яким він був чоловіком — разом якось легше. А тоді все впало на мої плечі.
Ярик пішов у садочок, а я — на роботу. День за днем. Бувало, поверталася ледве жива. Але в хаті завжди був порядок, їжа на плиті, дитина — вимита, нагодована, у випрасуваних речах. Так мене виховала мати. Тодішнє покоління було зовсім інше.
Не заперечу, Ярика я зіпсувала. У двадцять сім він навіть картоплі підсмажити не вміє. Все робила за нього. А потім він одружився. Я навіть зраділа: нехай теже дружина піклується. Я нарешті займусь собою. Може, візьму підробіток, або просто відпочину після цих довгих років. Та не тут-то було.
Ярко заявив: «Мамо, ми з Софійкою трохи поживемо в тебе, поки не влаштуємося.» Ну що ж, прийняла. Подумала — молоді, нехай. Софійка буде готувати, прибирати, як належить дружині. Я потерплю. Та вийшло зовсім навпаки.
Софійка виявилася… м’яко кажучи, не господинею. Не прибирає, не миє, не перекладає речі. Навіть чашку за собою не схопить. Три місяці я жила, як у гуртожитку — тільки чергуванням у кухні не розписувалися. Готувала на трьох, мила підлогу, виносила сміття. А вони? Софійка цілими днями гортала телефон або тусувалася з подружками. Ярко працював, а вона — ледарювала.
Коли я поверталася після зміни, бачила справжній безлад. Брудний посуд у мийці, на столі — крихти, на підлозі — волосся. У холодильнику — пусто. Ні борщу, ні юшки, навіть яєчні не було. Все лягало на мене: зайди в магазин, купи продукти, звари, а потім ще й прибери за всіма.
І так тривало тижнями. Одного разу Софійка підійшла до мене на кухні, коли я мила тарілки, і спокійно поставила в раковину блюдо. Старе, з залишками їжі, з мушками. Мабуть, лежало в її кімнаті не один день. Я не витримала.
Сказала: «Софійко, якщо в тебе є хоч крапля совісті — прибери за собою. Хоч раз. Я не прибиральниця. Я працюю, втомлююся. Ти молода, сильна, доросла жінка. Що в цьому важкого — віднести тарілку і вимити її?»
А знаєте, що вона зробила? Наступного дня вони зняли квартиру й пішли, не попрощавшись. А Ярко мені потім сказав: «Ти руйнуєш мою сім’ю. Тобі все не так. Ти чіпляєшся.» Я? Я, яка годувала їх, прибирала за ними, мовчала місяцями?
Більше я не втручаюся. Тепер у моїй хаті чисто і тихо. Доглядаю лише себе. Яке щастя — приходити додому і не бачити запеклої сковороди на плиті. Сьогоднішня молодь не знає, що таке праця. Усе хочуть на тарілочці. А поваги — ані краплі.