**Знаходження себе у понеділок**
Того понеділка Марічка прокинулася раніше зазвичай. Не від будильника, не від звуків — просто розплющила очі. Наче всередині зупинився якийсь невидимий мотор, що останні три роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:42. За вікном сипав мокрий сніг, сірий і липкий, немов спеціально намагався прокрастися у кімнату крізь щілини. Повітря в хаті було важким, чужим. І щось у цьому ранку відчувалося не так.
Вона лежала й слухала, як поскрипує старий радіатор. Звук був нерівний, із присвистом, наче хтось дряпався зсередини. Мабуть, знову упав тиск. Або в хаті холодно. А може, і в ній самій похолодніло — хто ж виміряє, де насправді сталася поломка.
На кухні все було на своїх місцях: біла чашка з тріщинкою, холодильник у магнітиках із міст, де вона ніколи не бувала, зачерствілий батон на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з кормом для кішки. Але кішки вже не було. Як рік. І все одно — рука жила окремо. Пам’ять не відпускала.
Марічка працювала у копіцентрі при поліграфії на околиці Чернігова. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Кожен день був немов копією минулого. Обличчя — однакові, розмови — набридлі, сенс — давно стертий. Колеги передбачувані: Вітя з вічними жартами про дружину, Наталка, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала любовні драми, та Іван Петрович, старий друкар, для якого життя зупинилося, коли помер його улюблений пес. А вона — наче вже давно не людина, а лише функція у системі, де немає місця ні почуттям, ні зривам.
Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливостей. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові промайнуло: «Навіщо?» І одразу — порожнеча. Бо відповіді не було. І давно вже не було.
На роботу не пішла. Просто не вийшла. Їхала у тролейбусі й дивилася, як повз неї пропливає офіс, наче декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не хоче. Дібралася до іншої частини міста, де колись, ще у дев’ятому класі, з Оленкою пили сік із пакета й цілувалися з хлопцями, яких давно забули. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з розписним меню. Марічка купила лате з корицею — вперше у житті. Раніше терпіти її не могла. Ковтнула й відчула, як язик обпікло, а всередині — наче хтось обережно включив світло.
Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не життя, а душу. Як підліток регоче, падаючи в сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це відбувалося, наче у виставі, а вона нарешті перестала грати й просто спостерігала. І в цьому спогляданні було дивне відчуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Наче їй знову дозволили відчувати.
О другій годині Марічка зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.
— Що робимо? — запитала майстриня.
— Стрижку. Гостру. Щоб мати перелякалася.
— Буде, як просите, — усміхнулася жінка й взяла ножиці.
Пасмова падали на підлогу, як минуле. Кожне — спогад, образу, придушений крик. Коли вона вийшла з новою, короткою, зухвалою зачіскою, їй стало легше фізично. Наче пішов хтось, хто надто довго сидів усередині й заважав дихати.
Купила пиріжок з капустою, з’їла прямо на вулиці. Зайшла у книгарню й вибрала найнепотрібнішу книжку — «Лекції з метафізики». Просто щоб довести собі, що вона може. Робити. Вибирати. Бути дивною. Бути собою. Раптом регітнула. Насправді. Без причини. Сльози бризнули з очей, а перехожі озиралися. Але їй було байдуже. Бо вперше це була вона — та, що сміється, жива.
Ввечері повернулася додому. Мати стояла біля вікна у тій самій кофті, в якій варить борщ по неділях.
— Ти де була?
— Просто гуляла.
— Ти жива?
— Так.
— Ну й слава богу, — сказала мати й поставила каструлю на плиту.
Їли мовчки. Лише ложки дзвеніли. Світло свічки тремтіло на підвіконні.
— Я завтра звільняюся, — сказала Марічка. — І піду на курси. Поки не знаю на які.
— Головне, щоб не мовчала, — відповіла мати. — Мовчання — це як цвіль, воно все руйнує.
І Марічка кивнула. Бо того понеділка, у місті, повному мокрого снігу й втомлених облич, вона вперше за довгий час відчула себе — не тією, що комусь потрібна, не тією, що має, не правильною. А просто собою. І більше нічого не треба було.