Кухню наповнював аромат смажених котлет, коли в двері подзвонили. Марічка, навіть не встигнувши зняти фартух, відчинила й побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — бадьоро промовив він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовляла, — здивувалася вона.
— Квартира восьма? — уточнив кур’єр.
— Так.
— Тоді все вірно.
Жінка невпевнено розписалася в бланку та отримала велику коробку. Відкривши її, вона відчула, як холод пройшов по спині. Всередині лежав похоронний вінок. Не святковий, не декоративний — справжній, з чорною стрічкою, де було виведене її ім’я.
Відправника не було. Лише німе послання: «Спи спокійно, Марічко».
— Треба ж так сильно ненавидіти, щоб надіслати додому вінок! — тремтячи, прошепотіла вона пізніше.
Чоловік, Тарас, лише знизав плечима:
— Звідки тобі знати, що це мама? Вона ж тебе любить!
— Любить? Вона навіть не вимовляє мого ім’я! — з болем нагадала Марічка.
І справді, майбутня свекруха знаходила в ній лише вади: зріст «з метр із кепкою», робота на рецепції, прості сукні. Марічка старалася — шила собі одяг, була чемною, але в відповідь отримувала лише зневагу та колкі зауваження.
— Подивися на цю нікчему, — шепотіла Ганна Степанівна синові. — Навіть двох слів зв’язати не може!
А він мовчав, роблячи вигляд, що все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір все частіше дозволяла собі зайве — навіть попри те, що жили вони на території Марічки.
Коли вона запропонувала здати квартиру та зняти житло, яке влаштувало б свекруху, та відмовилася. Голосно, з докорами, з істерикою. А Тарас пив чай і мовчав.
Не вийшло із вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов на антресолях чоловічі труси.
— Ти це мені поясниш? — протеслив він, тримаючи знахідку.
— Тобі самому нічого дивного? Як я взагалі могла туди залізти? Туди й зі стільця не дотягнешся!
Ключі від квартири були у свекрухи. Усі частини пазла зійшлися. Але Тарас промовчав. Знову.
Наступний «подарунок» — відро чорниць. Свекруха вручила його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Марічка знайшла у відрі… живого, але замерзлого в холодильнику їжака. На щастя, при чоловіку. Той, звичайно, не повірив, що це було навмисно: «Сам заліз, буває».
Пізніше вона знайшла під ліжком ляльку з воткнутими в неї голками. Ситуація вже нагадувала дешевий трилер. Та вона все терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її спиною — це захист, а не просто син своєї матері.
Крапку поставив випадок. Марічка повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній квартирі.
Вигнала. Швидко. Жорстко. У самих шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Але Марічка більше не вірила. Тим більше, що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Все стало занадто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось не витримав би й трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Тарас? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там його чекав сюрприз. У матері — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гострішим за перше. І не в її квартирі, а в однушці коханця. Ганна Степанівна — бездомна, але закохана.
Іронія долі?
Мораль? Обережніші з бажаннями. Іноді вони збуваються. Але не так, як нам хотілося б.