Гімн зимового парку: новий етап життя
Марія Іванівна вдягла теплу кожушину, загорнула свою маленьку онучку Софійку та вирушила з нею на прогулку до засніженого парку на околиці Львова. У парку гуляли молоді батьки з колясками, їхній сміх і розмови зливалися із скрипом снігу під ногами. Софійка, затишно загорнута у ковдру, швидко заснула на свіжому повітрі. Марія Іванівна поринула у спогади про свою молодість, про те, як сама виховувала сина Дмитра. Вона так глибоко занурилася в думки, що ледве почула дитячий плач. Спочатку здалося, що це Софійка, але ні – онучка спала мирно. Неподалік стояв чоловік із коляскою, розгублено озираючись. Побачивши Марію, він звернувся до неї:
– Жінко, допоможіть! Що мені робити?
Марія зупинилася, здивована його словами.
***
Коли Олена та Дмитро одружилися, свекруха одразу поставила умову:
– Тепер ви самі по собі, за себе й відповідайте. Я тебе, синку, виростила, вивчила. Хочу пожити для себе, мені ще тільки сорок шість. Та й вам треба звикнути одне до одного. Так що з онуками не поспішайте!
– Ну й заявила твоя мама, прямо образливо, – насупилася Олена.
– Та не переймайся, вона гарна, просто мене виховувала сама, – усміхнувся Дмитро. – Нещодавно жартувала з подругою, що вони знову як молоді, хочуть заміж. Ходять на танці по вихідних, шукають пару. Їздять на екскурсії, у відпустках подорожують. Коли їй із онуками сидіти?
– І які успіхи? – скептично поцікавилася Олена.
– Поки ніякі. На танцях один чоловік на всіх був, обрав іншу, і вони туди більше не ходять. А на екскурсіях самі жінки! Та не хвилюйся, мама просто так говорить. Куди вона подінеться, із онуками допоможе, – обійняв дружину Дмитро.
Жили вони поки що у Марії Іванівни. Вона не заперечувала, але вдома майже не бувала. Зранку до вечора на роботі, а після – то до театру, то на зустріч із подругами. По вихідних теж зникала. Молоді господарювали самі.
Олена хвилювалася, що свекруха й справді буде незадоволена, дізнавшись про її вагітність. Але Марія Іванівна лише посміхнулася:
– Швидко ви, ну що ж, якщо вирішили, то хай буде так!
Дізнавшись, що буде дівчинка, вона навіть зраділа:
– Я завжди хотіла дочку, але не склалося. Значить, тепер буде онука!
Щоправда, спочатку Марія майже не брала участі в догляді за Софійкою, наче боялася, що її обтяжать. З роботи не поспішала, по вихідних почувала себе вільною.
– Добре, що мої батьки іноді приїжджають, із Софійкою гуляють, – якось сумно сказала Олена Дмитрові, не встигши приготувати вечерю. Софійка цілий день капризувала – різалися зубки.
Дмитро, звикший з дитинства до домашніх справ, одразу взявся допомагати дружині та заспокоювати її:
– Ну, ми ж самі хотіли дитину!
– Вона бабуся! Хоч коляску подарувала, іноді із Софійкою грає. А ось у моєї подруги Тетяни мама з роботи біжить, одразу дочку забирає. А твоя жодного разу не запропонувала! – образилася Олена.
– Ми молоді, впораємося. А мама втомлюється на роботі. І дарма твоя Тетяна так маму навантажує, – засміявся Дмитро. – Мама нас попереджала!
Але наступного вихідного вони все ж попросили Марію Іванівну погуляти з Софійкою в парку, поки вони сходить у кіно. Свекруха, у якої не було планів, погодилася.
Марія вдягла кожушину, тепло загорнула малюка – на вулиці випав перший сніг, але сонце сіяло, обіцяючи чудову прогулянку. Парк був через дорогу, і незабаром вони вже йшли хрусткими доріжками. Молоді мами та татусі з колясками усміхалися один одному, а Софійка, заколисана свіжим повітрям, заснула.
Марія йшла, поринувши у спогади. Вона виховувала Дмитра сама. Батьки жили в селі та не допомагали, звинувачуючи її у невдалому шлюбі. Чоловік пішов, не проживши з нею й року. А вона, горда, все тягнула сама. Колишній іноді присилав аліменти, але все, що вона мала, йшло на сина. Для себе – найдешевша їжа, лише б не голодувати. Коли Дмитро підріс, стало легше. Вона працювала недалеко від дому, син після школи приходив до неї в офіс, їв, робив уроки. Так і жили. Марія досі любила смачно поїсти – відгомін тих голодних років.
Раптом її вирвав із думок дитячий плач. Вона здригнулася, подумавши, що це Софійка, але онука спала мирно. Неподалік чоловік відчайдушно гойдав коляску, з якої лунав ревіт. Він обернувся, побачив Марію і звернувся до неї:
– Жінко, допоможіть! Я перший раз із онуком гуляю, не знаю, що робити!
Марія завмерла, не вірячи вухам. Їй було приємно, що він прийняв її за молоду маму. Підійшовши, вона помітила, що малюк упустив пустульку. Поправила – дитина затихла, зацмокала.
– Дякую! Мої тут неподалік жи**— Ти теж такий молодий дідусь? — усміхнулася Марія, і в цю мить зрозуміла, що щастя чекає на неї там, куди вона й не сподівалася його знайти.**