Я зросла в багатодітній родині, де гроші не лилися рікою, але навіть у нас такого не було! У нас завжди їли з окремих тарілок, мили посуд почергово, а нещодавно батьки придбали мрію — посудомийну машину. Тому коли я приїхала до свого хлопця і побачила, як усе влаштовано в його родині, то впала в ступор.
Мій хлопець, назвемо його Іваном, запросив мене до батьків. Вони живуть у невеличкому містечку, у затишному будиночку з садом. Я раділа знайомству, адже ми з Іваном зустрічалися вже кілька місяців, і все виглядало серйозно. Його мама, скажімо, Наталія Олексіївна, зустріла мене тепло: посміхалася, розпитувала про моє життя, частувала чаєм із домашнім пирогом. Тато Івана, нехай буде Петро Михайлович, теж був чудовим — жартував, розповідав історії зі своєї молодості. Одним словом, перше враження — супер.
А потім настав час вечері, і почалося найцікавіше. Коли ми сіли за стіл, я помітила, що на ньому стоїть лише одна велика каструля з картоплею, миска салату та… одна (!) глибока тарілка. Я подумала, що це для якоїсь спільної страви, але ні. Наталія Олексіївна взяла ту саму тарілку, наклала картоплі з м’ясом, додала салату і… почала їсти. Потім передала тарілку Петру Михайловичу. Він теж наклав і почав їсти — з тієї ж тарілки! Далі посуд перейшов до Івана, а потім — до мене. Я сиділа, ніби пригвождена, не розуміючи, як до цього ставитися. У нас вдома кожен мав свою посудину, і ніколи не було такого, щоб їли з одного!
Я намагалася приховувати шок, але, мабуть, він читався у моїх очах. Іван прошепотів: «У нас так заведено, не хвилюйся». Та як тут не хвилюватися? Я наклала трішки їжі, намагаючись не думати, скільки ротів торкалося цієї тарілки до мене. Наталія Олексіївна, помітивши мою ніяковість, пояснила: «Ми так робимо, щоб не мити купу посуду. Економимо час і воду!» Я ввічливо посміхнулася, але в голові крутилося лише одне: «Як у такому домі можна жити?»
Після вечері я сподівалася, що це було одноразово, і далі все буде як у людей. Та ні. Коли прийшов час мити посуд, виявилося, що в цій родині це не звикли робити відразу. Наталія Олексіївна просто сполоснула ту саму тарілку і поставила її на полицю. Каструлю й миску теж трохи ополоснули — і все. Я запропонувала допомогти, але мені сказали: «Гості не миють посуд». Це було мило, але я б із задоволенням все перемила, щоб бути впевненою в чистоті.
Наступного дня я дізналася ще одну дивинку. Вранці Петро Михайлович готував сніданок — яєчню. Він розбив яйця на сковороду, а шкарлупки… просто кинув у кут кухні, де вже лежала невелика купа сміття. Я подумала, що не розчула, коли він сказав: «Потім приберемо, не страшно». Але ніхто не прибирав! Купа зростала: туди летіли шкірки від овочів, пакети від молока, навіть використані серветки. Наталія Олексіївна пояснила, що вони прибирають раз на тиждень, щоб «не витрачати час щодня». Я була в шоці. У нас вдома сміття виносили кожного дня, а кухня завжди сяяла.
Іван, бачачи мій стан, намагався пояснити: «Ми так звикли, для нас це норма». Але я не могла зрозуміти, як можна вважати нормою їжу з однієї тарілки й живе сміття на кухні. Я не хотіла їх судити, адже це їхній дім, їхні правила. Але всередині мені хотілося закричати: «Та як так можна?!»
Через пару днів я поїхала додому й, чесно кажучи, з полегшенням зітхнула. ПершЯкщо в нас із Іваном колі буде спільна домівка, то в ній обов’язково буде окрема тарілка для кожного та щоденний винос сміття.