Ми чекали цієї зустрічі, здавалося, цілу вічність. Минуло рівно десять років після останнього дзвоника в нашій сільській школі під Вінницею, і ось — майже весь наш 11-Б знову зібрався у знайомій класній кімнаті. Всі, крім Валерія, якого доля закинула у вічні відрядження, й Марічки, яка сиділа вдома з новонародженою дитиною.
А потім двері відчинилися — і вона увійшла.
Оксана.
Та сама. Та, через яку колись у половини класу перехоплювало подих. Та, чия усмішка у коридорі вибивала ґрунт з-під ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безіменному пальці та з тією ж м’якою усмішкою, якій, здавалося, не підвласний час.
— Сергію, ти зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.
Я хотів відповісти щось дотепне, але в горлі пересохло. Усе, як тоді. Тільки вже не сімнадцять.
У одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як дурні. Шестеро здорових балбесів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. В Оксану. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — з якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не загравала, нікого не виділяла. І цим зводила з розуму ще більше.
— Чого ви за нею торочитесь, як цуценята за смаженою картоплею? — злісно сипіла Наталка Білан, дівчина з сусідньої парти.
— Тобі заздрісно? — буркнув Тарас.
Я не помітив тоді, як стиснулися її руки. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.
Оксана ж все частіше залишалася після уроків із Віктором Бондаренком. Тихий, скромний, непомітний. Такий, про яких зазвичай кажуть «нічого собі». Але ж він носив їй портфель. Ходив із нею до бібліотеки. І слухав.
— Що вона в ньому знайшла? — кипів я. — Та ж мокрячка!
— Зате в нього терпіння більше, ніж у нас усіх, — усміхнувся Тарас.
Дівчата позаздрили нашій Оксані люто. Особливо Наталці. Ми цього не бачили — були занадто осліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розтрощило.
Це був звичайний день. До обіду. Оксана увійшла до класу, сіла — і одразу ж зірвалася з криком. Уся її спина та сукня були облиті густим малиновим киселем. Того дня його якраз подавали у їдальні. Вигляд цієї плями був огидний. Оксана, почервоніла від сорому, вибігла із класу. А ми почали кричати один на одного. Підозри літали у повітрі, як камені: «Ти з ревнощів!», «Ти спеціально!», «Це точно вона — Білан!» І я був упевнений, що це зробила Наталка. Просто не міг пробачити.
З того часу наш «дружній» клас розпався. Образи кипіли, підозри гризли зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домах. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. Ми мовчали.
А сьогодні…
Сьогодні Оксана сидить навпроти. Та сама усмішка, тільки спокійніша, зріліша. Виявилося, це вона знайшла всіх — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас у віртуальності, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькими. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тій самій класній кімнаті й сміялися. Наче час згорнувся у кільце.
А потім Оксана покликала когось із коридору. І до класу увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Микола, якого ми пам’ятали худим, вічно похльоскуючим носом підлітком.
— Ну, кажи! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Оксана.
Микола завагався. А потім випалив:
— Це я тоді пролив кисель. Оксана змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… помстився.
Мовчання повисло у повітрі. Ми позбавилися випускного — через дитину та пару ложок киселю. Хотілося сміятися й плакати одночасно.
Пізніше всі ділилися історіями: хто де, у кого скільки дітей. Я мовчав. Моє життя не варте оповідей. А Оксана раптом встала й обійняла за плечі Віктора. Того самого. Тихоню. Скромнягу.
— Ми одружені вже п’ять років, — сказала вона просто, ніби повідомляла про погоду.
Я стиснув зуби. Ні, не від злості. Від болю. Бо навіть через роки не зміг відпустити ту саму шкільну мрію.
Пізніше, коли гамір втих, я підійшов до Віктора:
— Як ти це зробив?
Він подивився на мене з усмішкою.
— Пам’ятаєш, вона ногу зламала після школи? Каталася на лижах.
Я кивнув. Дуже добре пам’ятав. Навіть приходив раз — із цукерками. Постояв біля дверей, пішов.
— А я приходив щодня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поруч. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — буду носити її на руках. Все життя.
Я кивнув, допив склянку:
—— Ти заслужив її, — сказав я.