Шляхетний зрадник — історія однієї ілюзії
Ми зустрілися в той час, коли кожне кохання здається долею. Вітя був незграбним, худим хлопцем з гітарою за плечима й пом’ятим зошитом у руках, де нерівними літерами були виведені його вірші. Він чекав на мене біля під’їзду після школи, роблячи вигляд, ніби опинився тут випадково, і завжди посміхався дитячо-щиро.
— Оленко, послухай нову пісню, — шепотів він, перебираючи струни.
Я слухала. Хоча голос у нього брав фальшиві ноти, а вірші були приторними до болю. Але в його очах горіло таке ніжне почуття, що я не могла відмовити.
Після школи нас розкидало: я вступила до педагогічного у Львові, він — до технічного у Запіллі. Але Вітя продовжував писати. Іногда дзвонив на вахту в гуртожиток, інколи надсилав пом’яті листівки з підписами на кшталт: «Без тебе все сіре, моя руда». Він приїжджав до мене з пересадкою, витрачав останні гроші, щоб побути разом хоч один вечір.
Пам’ятаю, як одного разу я злягла з температурою, і він з’явився під вікнами з термосом і таблетками о третій ночі. Шепотів крізь скло: «Я ж казав, без мене тобі не впоратися». А я стояла в ковдрі й плакала від щастя.
Після університету Вітя зробив мені пропозицію — просто, без каблучок і квітів, на тій самій лавці в парку, де ми вперше поцілувалися:
— Виходи за мене, Оленко, — сказав він, і в очах у нього був той самий вогонь, що й у сімнадцять.
— Тільки якщо пообіцяєш ніколи не стати нудним чоловіком у костюмі, — засміялася я.
— Клянуся урочисто!
Ми збиралися поїхати до Києва, але Вітина мати важко захворіла. Залишилися в рідному Вінницькому краї. Він пішов працювати в магазин електроніки, я — у сільську школу. Все було тимчасово. Як нам здавалося. Але тимчасове стало вічним.
Ми знімали занедбану однушку, пили дешеву каву, влаштовували «вечори танців» на старому килимі під музику з магнітофону. Коли Вітю вперше преміювали, він повів мене до ресторану, де рахунок за десерт перевищував його тижневу зарплатню. «Зате красиво», — сказав він, цілуючи мої пальці.
Потім померла свекруха. Нам дісталася простора квартира, і ми вирішили завести дитину. Вітя мріяв про руду доньку, таку, як я. Але народився син. Він прожив лише 32 дні.
І після цього все пішло шкереберть.
Ми не вміли разом горювати. Звикли жити легко, з жартами, з втечею від проблем. А біль зігнав нас у різні кути. Він пішов у роботу, я — у депресію. Коли змогла піднятися, пішла зі школи — не могла бачити чужих дітей.
Через кілька років Вітю підвищили, але йому й цього стало замало. Звільнився, вирішив відкривати свою справу. Сказав: «Знаю ринок, є зв’язки, знайшов вільну нішу». Він не помилився. Через рік у нас була машина, гардероб за сезоном, відпустка за кордоном. Я не вірила, що це моє життя.
Але разом із грошима пішла близькість. Ми майже не розмовляли. Я намагалася — готувала його улюблене, запрошувала до театру, планувала родинні зустрічі. Він лише відмахувався: «Пізніше». Але «пізніше» не наставало.
Мама все частіше говорила: «Оленко, без дитини сім’я неповна. Ризикуй, не чекай, потім буде пізно». Я хотіла. Я була готова. Але Вітя відводив очі. На мої спроби завести розмову він казав коротке «ні» і замикався в собі.
— Минуло шість років, — сказала я одного разу, — може, вже час?
Він різко відклав виделку:
— Годі.
Я збентежилася:
— Чому? Ми ж сім’я…
— Ні, Оленко. Не треба.
Він вийшов з-за столу. А я залишилася в тій гарній кухні, з дорогим посудом і відчуттям порожнечі.
Тоді з’явився Орест. Його Вітя привів сам — як партнера. Статний, ввічливий, з гарними манерами. Запрошував на виставки, знав імена художників, слухав. Одного разу, не дивлячись, подав мені каталог про Малевича.
— Вітя сказав, ви обожнюєте Малевича.
— Він переплутав, — усміхнулася я. — Я люблю Архіпенка.
Орест посміхнувся:
— Тоді обговоримо Архіпенка. За кавою?
Я не зреагувала. Але Орест не здавався. Квитки до театру, квіти, розмови. Я вирішила поговорити з Вітею:
— Слухай, Орест запрошує мене на виставку. Він поводиться як…
— Сходи, — перебив він. — Тобі ж нудно.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Він гарна людина, Оленко. І ти йому подобаєшся.
Я остовпіла. Він дивився на мене без краплі болю. Спокійно. Ніби готував цю мить.
— У тебе є хтось, так?
— Так. Але я не хочу, щоб ти страждала. Я просто хотів, щоб ти не залишилася одна.
Я засміялася. Гірко. Майже хворобливо:
— Тобто ти підштовхував мене до нього, щоб потім самому не почуватися зрадником?
Він промовчав. ТелеСтарий магнітофон у кутку раптом заскиглив мелодію нашої першої танцювальної ночі, немов насміхаючись з того, що колись було справжнім.