Тишесенько вийшла в коридор і випадково побачила, як мій чоловік Віктор пхає своїй матері в кишеню пальта гроші. А в той час свекруха сиділа за нашим кухонним столом, мило базікаючи з гостями. Ця сцена застала мене зненацька, і я завмерла, не розуміючи, що думати. Чому Віктор робить це потай? І чому я почуваюся так, нібто мене обдурили у власній домівці?
Ми з Віктором одружені п’ять років. Наш шлюб не назвеш ідеальним, але ми любимо одне одного й стараємося будувати спільне життя. Я працюю бухгалтеркою у невеликій фірмі, Віктор — водій у логістичній компанії. Грошей вистачає на життя, але розкошів не дозволяємо: платимо за квартиру, відкладаємо на ремонт авто, інколи дозволяємо собі скромний відпочинок. Свекруха, Надія Петрівна, мешкає у сусідньому районі. Вона часто приходить до нас у гості, приносить домашні пироги, розповідає новини. Я завжди намагалася бути з нею ввічливою, хоча іноді її зауваження про те, як я готую чи веду господарство, дратували.
Того вечора все було звично. Ми запросили друзів на вечерю, і Надія Петрівна теж прийшла. Я метушилася на кухні, готуючи салати й гаряче, Віктор допомагав накривати на стіл. Свекруха, як завжди, була в центрі уваги: жартувала, згадувала молодість, частувала всіх своїм фірмовим варенням. Гості сміялися, атмосфера була затишною. Але мені потрібно було взяти ще одну тарілку із шафи в коридорі, і я вийшла з кухні. Саме тоді й побачила, як Віктор, озирнувшись, швидко засунув купюру в кишеню маминого пальта, що висіло на вішалці.
Я завмерла. Серце закалатало, в голові хвилем понеслися думки. Навіщо він це робить? Чому потай? Ми ж ніколи не приховували одне від одного, що допомагаємо батькам. Я й сама іноді даю гроші своїй мамі, і Віктор знає про це. Але він нічого не казав, що допомагає Надії Петрівні, та ще й так, щоб я не бачила. Я повернулася на кухню, намагаючись робити вигляд, що все гаразд, але всередині кипіло. Свекруха посміхалася, розповідаючи чергову історію, а я дивилася на неї й думала: чи знає вона, що син щойно поклав їй гроші?
Після вечері, коли гості розійшлися, а Надія Петрівна пішла додому, я не витримала. «Вікторе, я бачила, як ти клав гроші в мамину кишеню. Чому ти мені не сказав?» — запитала я. Він спочатку збентежився, а потім нахмурився: «Оленко, що за допит? Я просто допоміг мамі, вона просила на ліки». Я здивувалася: «На ліки? Але ж міг мені сказати, ми б разом вирішили». Віктор махнув рукою: «Не хотів тебе навантажувати. Це мої гроші, я сам розберуся».
Його слова вразили мене. Свої гроші? Хіба в нас не спільний бюджет? Ми завжди розмовляли про великі витрати, ділилися планами. А тепер виходить, що він таємно підтримує матір, ніби я проти. Я згадала, як Надія Петрівна недавно хизувалася новою сумочкою, а ще раніше — поїздкою до подруги в інше місто. Невже Віктор дає їй гроші не тільки на ліки? І чому вона бере їх, не сказавши мені ні слова, хоча сидить за нашим столом і їсть нашу їжу?
Я вирішила поговорити з Віктором ще раз, коли він заспокоїться. Наступного дня за вечерею я почала здалеку: «Вікторе, я не проти, щоб ти допомагав мамі. Але давай обговорювати це? У нас спільний бюджет, і я хочу знати, куди йдуть гроші». Він зітхнув: «Олю, мамі соромно просити. Їй важко на пенсію, а я не хочу, щоб вона почувалася незручно». Я кивнула, але спитала: «А чому ти ховаєшся? Я ж не ворог». Віктор помовчав, а потім зізнався, що боявся мого невдоволення. «Ти інколи бурчиш, коли я витрачаю гроші», — сказав він.
Я задумалася. Може, він має рацію? Я й справді можу пробурчати, якщо Віктор купує щось непотрібне, наприклад чергову вудку, хоч стара ще служить. Але допомога матері — це інше. Я б зрозуміла, якби він сказав. Але його потайливість змусила мене почуватися чужою. Та ще я не могла позбутися думки, що Надія Петрівна знає про ці гроші й мовчить, продовжуючи лагідно посміхатися мені.
Я вирішила поговорити зі свекрухою. Подзвонила їй і запросила на чай. Коли вона прийшла, я набралася сміливості: «Надіє Петрівно, я знаю, що Віктор дає вам гроші. Я не проти, але мені неприємно, що це відбувається за моєю спиною». Вона здивувалася, але швидко знайшлася: «Оленько, я ж не просила, він сам дає. Я ж не винна». Її тон був настільки невинним, що я засумнівалася: може, я дійсно марно себе накручую?
Але ця ситуація не дає мені спокою. Я люблю Віктора, поважаю його матір, але хочу, щоб у нашій родині не було таємниць. Ми з Віктором домовилися, що тепер будемо обговорювати всі витрати, включаючи допомогу батькам. Він обіцяв бути відкритим, а я — не бурчати черезМи ще не до кінця подолали цю напругу, але кожен день вчимося бути чеснішими одне з одним.