**Як він сміє? Історія однієї тріщини у шлюбі**
– Досить! – гримнув кулаком об стіл Ігор, і порцелянові тарілки на кухні підстрибнули. – Щоб я більше її не бачив!
– Ти серйозно? – Маріна глянула на чоловіка з-під лоба, голос тремтів від гніву. – А те, що я теж тут живу і маю право запрошувати кого хочу?!
– Поки живеш, – гаркнув він.
– Отак от?
– Я все сказав, – кинув Ігор і, різко підвівшись, перекинув стілець. Вийшов із кухні, грюкнувши дверима.
Маріна залишилася сама. Серце билося у скронях. Його слова лунали в голові, немов ляпас. *”Поки живеш”*… Як він сміє?
Оля – її найкраща подруга з дитинства. Разом росли в Білій Церкві, ховалися від грози під одним парасолькою, ночували одна в одної, витягали з пригод, про які тепер смішно згадувати. І тепер Ігор вимагає, щоб Маріна її викреслила?
Чому? Тільки тому, що Оля не одружена? Тому, що вона не сидить вдома з борщами та ганчірками, а ходить на побачення, сміється, живе? Що з того, що вона приймає подарунки від залицяльників? Це її життя, її правила.
Маріна розповідала Ігорю про всі їхні дівочі пригоди. Раніше він сам сміявся! А тепер раптом – заборонити? На якій підставі?
Вона увійшла у вітальню, вирішивши розставити всі крапки.
– Ігор, ми не договорили. Поясни, чого ти так вчепився в Олю? Що вона тобі зробила?
– Мені?! – він усміхнувся. – Та ще й не вистачало! Просто годі її таскати до нас.
– Поясни.
– Ти й справді не розумієш? – він підвівся, наче збирався вибігти на вулицю у капцях. – Твоя Оля – пустодзвін. Міняє чоловіків, як рукавички. Сидить на чужих шиях. А ти це схвалюєш. Дружба – це те ж саме.
Маріна здивовано кліпнула:
– Ігор, ти збожеволів?! Я тебе люблю, мені більше ніхто не потрібен!
– Ну звісно. Люблю-не можу. А сама заздриш – і Олі, і своїй Руслані!
Маріна спалахнула:
– До чого тут Руслана?!
– А до того, що і її в моєму домі більше не буде!
Маріна завмерла. Все стало на свої місця. Руслана, молодша сестра, колись потрапила в гучну історію. Декілька років зустрічалася з чоловіком, сподівалася на сім’ю. А він, як виявилося, був одружений і мав двох дітей. Коли правда випливла, у родині стався скандал. Усі засуджували Руслану. А потім – подарунок: чоловік поїхав з родиною в інше місто і… залишив їй квартиру. Маленьку, але в центрі.
Тоді всі раптом замовкли. Хтось навіть похвалив: «Хоча б вчинив благородно». Маріна, звісно, розповіла Ігорю, і, мабуть, не стримала захвату.
– Ну, скажи щось! – гаркнув Ігор, виводячи жінку зі ступору.
– Скажу: Руслана доросла, сама вирішує, з ким їй бути і які подарунки приймати.
– Звісно! Отримала квартиру – і радіє. А ти хіба не заздриш? Ти ж самі очі сяяли, коли про це розповідала!
– Дурниця. Уяви, що в тебе є друг, який постійно крутить романи з дівчатами, возить їх по ресторанах. А твій брат, батько двох дітей, раптом дарує одній із них квартиру. Тобі було б приємно?
– Мені байдуже. Це їхнє життя, не моє, – тихо сказала Маріна.
– От і добре. Але в моєму домі цим панянкам більше не місце. Ні твоїй Олі, ні Руслані!
Маріна не відповіла. Пішла у ванну, увімкнула воду і заплакала. Від розпачу, безсилля, від того, що кохана людина не просто не слухає – а судить. Судить за уривками, за своїми фантазіями. Він не бачить у ній жінку, яка щодня поряд, яка підтримує, готує, слухає, живе з ним. Він бачить лише відблиск чужих вчинків.
І що тепер? Розлучення? Чи мовчки підкоритися і зрадити тих, хто був поруч все життя? Варіантів немов і немає. Але думка, що вона стане зрадницею самої себе, була б найстрашнішою.
**Післямова:** Чоловік хоче контролювати, а жінка – бути вільною. І коли ці два світи стикаються, залишається або брехня, або розбиті серця.