**Щоденник**
Щовечора Олесь виходив із своєї старої хрущовки в спальному районі Черкас рівно о 07:45. Не тому, що йому було кудись іти — пенсія, роботу давно втратив, діти виросли й роз’їхалися. Просто тіло звикло до цього часу, до скрипу під’їзних дверей, до хрусту піску під ногами, до осіннього холодку, що чіплявся за пальто навіть навесні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже навіть не пропонували кави — знали: Олесь завжди із термосом. Він чемно ківав, ніби казав: «Усе гаразд. Усе, як завжди». Двір, лавочки, аптека, поштове відділення — усі знали його ходу. Навіть вуличні пси більше не гавкали: вітали свого.
Його шлях завжди пролягав до останньої дерев’яної лавки під старим каштаном. Вона була перекособочена, з вишкрібаним часоварами сидінням і тріщиною посередині. Колись, багато років тому, саме він, Олесь, ставив її — тоді працював у ЖЕКу: кріпив таблички, латав дахи, міняв лампочки й сміявся з хлопцями на обіді. Тоді здавалося, що будинок тримається на таких, як він. І лавка, і болти, що він прикрутив, досі стояли — іржаві, але вперто живі.
Він сідав, розливав міцний чорний чай у кришечку-стаканчик, розгортав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав — як щось нерухоме, як опору. Дивився, як повз ішли люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по справах. Мінялися куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Ніби якір на перехресті часу.
Інколи хтось присідав поряд: сусідка з третього під’їзду, школяр, що вечно спізнювався, хлопець із вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Сиділи пару хвилин — і йшли. Олесь залишався. Ніби він був частиною лавки — її продовженням, її голосом, її диханням.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальто, з фотоапаратом на шиї. Трохи вагалася, а потім підступила ближче:
— Передивіться, можна вас сфотографувати?
Він підвів брови:
— Мене? Ви не помилилися?
— Ні. Я роблю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви наче частина цього міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось ще тут. Хтось справжній.
Він усміхнувся, відклав газету.
— Ну, фотографуй, раз наполігла. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у парку.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — усміхнулася вона.
— Тільки не роби похмуро. Зі світлом. Щоб не сумно.
Через тиждень його фото з’явилося в місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу щоранку», «Він — як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Олесь читав, мовчки посміхався. І все так само сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи впізнавав у поглядах перехожих той самий вираз — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів від часу. Один із них глянув на Олеся, запитав:
— Шкода?
Той кивнув, але не на лавку — на тінь, яку колись вона відкидала.
— Шкода. Але не лише мені.
Він не заважав. Просто ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс баночку з коричневою фарбою та пензлик. Сів, мовчки підмалював тоненьку тріщинку — саме там, де вона була на старій дошці. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чаю, розгорнув газету. І раптом нова лавка ледве заскрипіла. Ніби визнала.
З того часу він знову сидів. На тому ж місці. У тому ж часі. Лише лавка інша. Але чай — той самий: гіркий, з легким металевим присмаком. І газета — та сама. І люди — ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, ківають. Хтось зупиняється, хтось каже «доброго ранку». А один хлопчик, проходячи з мамою, сказав:
— Мам, це той дядько. Із фотки. Він справді живий!
Іноді, щоб лишитися — не треба нікуди йти. Не потрібно говорити голосно. Потрібно просто бути. В одному місці. Довго. І з душею. Щоб одного разу хтось, зупинившись на секунду, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — усміхнувся.