Як ніби порожнеча, але значить багато
Олеся їхала у автобусі №50, що курсував через усі засніжені вулиці Житомира. Сіла біля вікна, втупилася у запітніле скло, а пальцями вхопилася за поліетиленовий пакет із синім логотипом бюджетного магазину. Усередині лежав маленький торт під назвою «Мрія». Іронія була очевидною: за вікном — мороз, у грудях — німий холод, а на душі — сірий день без променів.
Сьогодні їй виповнилося тридцять три. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від близьких. У месенджері — дві рекламні розсилки, повідомлення про помилку у доставці і привітання від колишньої одногрупниці, з якою не бачились із студентства. Смайлик і шаблонна картинка. Все. День народження відбувся не з нею, а десь у чужій квартирі, на іншому поверсі, у чиємусь іншому житті.
— Ви виходите? — спитала літня жінка. Олеся з тремтінням зібрала думки, кивнула й вийшла на своїй зупинці.
Подвір’я — те саме, де минуло її дитинство. Усе на місці: пошарпані гойдалки, похилені лавки, стара липа з дуплом, у якому вони ховалися від дощу. Настільки рідне — і водночас чужорідне. Наче минуле лишилося, а вона — вже чужа в ньому.
Мати жила на четвертому. Як завжди, не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків і нагадувань.
— О, прийшла… Торт принесла, — промовила мати, немов це був єдиний варіант розмови.
На кухні пахло вареною картоплею та свіжим хлібом. Старенький годинник тикав глухо, нагадуючи, що час біжить, навіть коли все здається застиглим. Частинки пилу сяяли в останніх променях сонця.
— Ну, як справи? — спитала мати, не відводячи очей від мийки.
— Нормально, — автоматично відповіла Олеся. Потім, після паузи, додала: — Як ніби нічого.
Їли мовчки. Мама, як зазвичай, поклала занадто багато. Турбота у неї завжди була в ложці зайвої юшки, у кусочку хліба, у погляді крізь тебе. Довго перебирала ножі, перш ніж вибрати той, яким розріже торт — наче від цього залежало, чи здійсниться хоч одне бажання.
— З днем народження, донечко, — сказала тихо, ледь не соромлячись.
— Дякую.
— Тримаєшся. І це головне.
— А хіба треба? — спитала Олеся, не піднімаючи очей.
Мати обернулася. Подивилася так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її очах не було дорікання — лише тихе розуміння.
— Іноді — не треба. Але ми все одно намагаємось.
Після вечері Олеся вийшла на балкон. У дворі сміялися діти, били м’ячем, кричали. У вікнах багатоповерхівок мелькали чужиВ кімнаті задзвонив телефон, і вперше за довгі роки вона поспішила до нього, немов це був кінець самотності.