«Це вже занадто!» — Марія відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіонат
Інколи життя підкидає історії, наче зі сценарію до комедійного серіалу — тільки смішно звідусіль, крім того, хто в них головний герой. Марія, сусідка з мого під’їзду, розповіла мені одну таку історію. Вона — тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. Зовні — втілення інтелігентності, але, як з’ясувалося, навіть у таких людей терпіння не безмежне.
Колись вона жила у Харкові, працювала в бібліотеці й спілкувалася з різнобарвною, але добродушною компанією. Серед них був і Сашко — жартівник та любитель підійти до жінок, з яким вони інколи бачилися на вечірках за чашкою чаю. Друзями вони не були — просто знайомі. Потім Марія переїхала до Києва, знайшла роботу й облаштувала затишну квартирку на Печерську, майже забувши про «друзів» із минулого.
Але одного разу… Сашко знову з’явився у її житті.
Минуло кілька років. Він встиг побувати одруженим, розлучитися, а потім знову одружитися. Вони випадково зустрілися в Одесі на відпочинку. Сашко, як виявилося, був там не з новою дружиною, а… сам. Марію це не цікавило, і вона не вникала в подробиці. Він нав’язливо розпитував про її життя, місце роботи, плани. Вона відповідала чемно, але без ентузіазму.
Через тиждень він зателефонував:
— Слухай, ми з Олею (його першою дружиною) у Києві. Приїхали на пару днів, можна у тебе затриматися?
Марія оніміла. Не встигла навіть відмовити — через три години вони вже стояли біля її дверей з валізами. «Ну що ж,— подумала вона,— день-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і взагалі на «доки нам заманеться».
Сашко й Оля почували себе, як удома. Ходили по квартирі в нижній білизні, вимагали вечерю, влаштовували вечірки з музикою, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть запросили якихось друзів — «на хвилинку, побалакати».
— А можна ще на денёчок залишимося? Тут так затишно! — щебетала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.
Марія стискала зуби, але на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і зіслалася на термінові справи. Після їхнього від’їзду вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.
Минув місяць. Марія тільки-но прийшла до тями, як знову задзвонив телефон. Сашко.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Настею, будемо у Києві на тиждень. Як справи? Сподіваємося, ти нас приймеш?
У Марії все в середині закипіло. Вона навіть випрямилася на стільці.
«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — промайнуло в її голові.
Вона спокійно, але твердо відповіла:
— Люди, я вас поважаю, але моя квартира — не готель. У мене немає ні моральних сил, ні бажання знову в це втягуватися. У Києві є готелі, хостели, орендні квартири. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.
Сашко замовк, потім поклав трубку. Ні «дякую», ні вибачень — тиша.
Пізніше Марія поділилася зі мною:
— Напевно, раніше я не вміла говорити «ні». Думала, що бути доброю — означає терпіти. А тепер розумію: поваги гідна насамперед я сама. І якщо я не хочу приймати гостей — це не робить мене поганою. Це робить мене дорослою.
Як гадаєте, Марія вчинила правильно? Чи все ж варто було проявити співчуття й впустити «друзів» ще раз? Де межа між гостинністю та нахабством?