14 липня
Три роки вже, як я заміжня. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно здавались такими близькими. Усе це час ми з чоловіком жили в орендованій квартирі в центрі Києва — не тому, що не могли дозволити собі інше житло, а тому, що моя свекруха, Ярина Миколаївна, не пустила нас у свою однокімнатну квартиру, яка багато років стояла пусткою.
Вона виростила Максима — мого чоловіка — сама. Квартиру їй колись дали від трикотажної фабрики, де вона пропрацювала двадцять років. Пізніше вийшла заміж вдруге.
— Мій вітчим був доброю людиною, справді став мені батьком, — розповідав чоловік. — Але з матір’ю у них постійно виникали сварки. Вона все скаржилася, що грошей мало, їй завжди всього бракувало.
У вітчима була донька від першого шлюбу. Він хотів усиновити Максима, але Ярина Миколаївна була категорично проти — боялася втратити державні пільги. Коли вона переїхала до нового чоловіка, свою квартиру просто закрила на ключ. Навіть ремонту там не було, вона вирішила не здавати — мовляв, нема сенсу.
Після весілля ми просили її дозволити пожити в тій квартирі — скромно, але своє. Але свекруха й слухати не захотіла:
— Ми от-от розлучимося, — заявила вона. — Він жадібний, лінивий, ні до чого не придатний. Я з ним лише через вигоду. Розлучимося — і куди мені йти, якщо ви вже там оселитеся?
Так і сталося — невдовзі вона подала на розлучення. Але від чоловіка виїжджати не поспішала. А потім і зовсім ударило лихо — вітчим помер. Ярина Миколаївна була впевнена, що тепер двокімнатна квартира стане її. Але виявилося, що спадщина записана на його доньку.
Тоді ж померла і моя бабуся, яка ще за життя переписала на мене свою затишну двійку. Ми з чоловіком почали там ремонт, готувалися до переїзду. Але все перекреслила істерика Ярини Миколаївни.
— Я ж його на руках носила, поки та, його донька, навіть у гості не заходила! Я йому і борщі варила, і ліки носила. А тепер вона, та Мар’яна, сидітиме в Харкові у спадщині, а я — у сирій однушці! Ось вам і справедливість! — кричала вона в трубку.
Усі ці біди вона влаштувала собі сама: сама відмовилася від усиновлення, сама не захотіла жити з нами. Сперечатися було безглуздо. Довелося їй повертатися в ту саму порожню, занедбану однушку. Там ні меблів, ні нормальних умов — голі стіни.
Максиму стало її шкода. Він вирішив трохи облаштувати її житло, хоч би косметичний ремонт зробити. Я, у свою чергу, запропонувала перевезти туди бабусині меблі — ми все одно планували купувати нові. Все було чисте, міцне — хоч і не першої свіжості.
Частину речей Ярина Миколаївна встигла вивезти з квартири померлого чоловіка, але там була переважно вбудована техніка, яку й виносити не мало сенсу. А спадкоємиця вітчима — не промах — нічого цінного віддавати не збиралася.
Коли ми привезли меблі, свекруха влаштувала сцену:
— Що це?! Ви вирішили мені старо́ з горища зсунути?! Чоловік помер, а ви до мене, як до сміття! Собі все нове купили, а мені — рухля! Ганьба! — кричала вона прямо в під’їзді.
Хоча бабусиному дивану було лише чотири роки, і вона майже на ньому не спала. А нові меблі нам купували мої батьки. Чому свекруха вирішила, що ми зобов’язані повністю облаштувати її квартиру — загадка. Більше того, вона вимагала, щоб ми все забрали назад. Почала докоряти, мовляв, гроші на ремонт є, а на матір нема.
Ми розвернулися й пішли. Меблі лишилися в коридорі. Я думала, чоловік вихідними повернеться і все відвезе назад. Але ні. Свекруха викликала сусіда, сама все затягла в квартиру. Мабуть, зрозуміла, що більше випробування — не до ладу, особливо коли в кишені — порожньо.
Отак і живе. З образами, з чужими меблями, але з власною гордістю. Але ж гордість, як виявилося, обіду не зварить і вночі не вкриє…