**Щоденник. Записи про новосілля, яке вразило**
Нещодавно ми з дружиною отримали запрошення від мого давнього друга Олега: він із дружиною переїхали у нову орендовану квартиру у Львові й вирішили відсвяткувати новосілля. Здавалося б, подія радісна, ми із задоволенням погодилися — з подарунком, у гарному настрої.
Хоча мене давно цікавило — чому в них досі немає власного житла? Разом вони вже вісім років, дітей немає, обоє працюють: він — таксист, вона — майстриня манікюру в салоні. Невже за ці роки не можна було хоча б іпотеку оформити? Та що вже, у кожного свої пріоритети.
До під’їзду ми підійшли із пляшкою шампанського та гарною коробкою — там був наш подарунок: набір добротних келихів. На зустріч вийшла його дружина — Соломія. На ній була вечірня сукня та високі підбори, які врізалися в м’який лінолеум, залишаючи глибокі сліди. Виглядало це кумедно: наряд під ресторан, а на фоні — облуплені стіни та похмурий коридор.
Увійшли в квартиру. Перше, що впало в очі — загальний занепад. На тумбочках шар пилу, у передпокої — пісок, ніби їхній пес тільки-но повернувся з прогулянки. Але я намагався не зациклюватися: ми ж прийшли в гості, а не на перевірку.
Я пройшов на кухню, щоб поставити подарунок на стіл. І тут мене мов ударило в обличчя. Я завмер у дверях — настільки шокований побаченим.
Кухонний стіл виглядав так, ніби на ньому хтось намагався пережити кінець світу. Купи сміття, перемішані із залишками їжі: брудні серветки, кістки від курки, баночки з приправами, наполовину зіпсоване яблуко, поламане печиво. Посеред усього — баночка зі сметаною, а всередині щось підозріло зелене. Мабуть, забули викинути ще давно.
Поверх усього — кілька брудних чашок, в одній засохлий пакетик чаю. Здавалося, сюди не заглядали мінімум три дні. І це був не просто безлад — це була справжня антисанітарія.
Моя дружина, побачивши це, зітхнула й тихо сказала:
— Може, допоможемо прибрати?
Соломія кивнула:
— Так, дякую, ми просто не встигли…
Дружина взялася за справу, і незабаром стіл хоча б трішки прояснів. Але осад залишився. Мені стало ніяково — і за них, і за нас. Я не розумів, як дорослі люди, у яких немає малих дітей, які працюють і цілком спроможні, довели житло до такого стану.
Звісно, у всіх буває аврал, бувають дні, коли немає сил ні на що. Але тут був явний занепад, накопичений тижнями.
Ми сіли за стіл. З їжі — копчений сир, залишки нарізки, чіпси. Все, що можна було швидко купити в магазині по дорозі додому. Апетит зник, хоча я прийшов голодним. Трохи випили й невдовзі пішли — посилаючись на справи.
Додому йшли мовчки. Лише через кілька хвилин дружина промовила:
— Я б у такому бруді й дня не витримала…
Не мені вказувати, як людям жити. Не мені судити. Але одне я зрозумів точно: навіть найкращий подарунок втрачає сенс, коли опиняється серед хаосу та байдужості.
А ви б залишилися на такому святі?