— Тарасе, схоплюйся, ранок на дворі, пора на роботу! — трясла чоловіка Олена, стискаючи в одній руці пригорілу пательню, а в іншій — останню надію, що він просто жартує.
— Не встану. Залиш мене, Олено. Годі. Більше на фабрику не піду, — не розплющуючи очей, буркнув Тарас і повернувся до стіни.
Дружина спершу засміялась — ну, подумаєш, відпустка скінчилась, ще не відійшов.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Марійки відгуляли, відпочили, а тепер — знову до праці. Справ — як піску в морі!
— Кажу тобі серйозно. Усе. Звільнився. Не працюю більше. Заяву ще перед відпусткою подав. Вчора був мій останній день.
— Та що ти, Тарасе?! З глузду з’їхав?! Де ти ще таку роботу знайдеш? У тебе ж до пенсії два роки! Потерпи! — Олену ніби холодною водою обілляло, вона ледве не впустила пательню.
— Не витримаю. Сил нема. Усе — закінчив. Ми п’ятеро дітей вигодували. Три сини, дві доньки. Всіх навчили, всіх влаштували. На ноги поставили. А я? Я тепер хочу трохи відпочити. Усе, моє діло зроблене.
— Якщо ти вирішив сісти дітям на шию, то зовсім розум втратив, — зі сльозами вимовила дружина. — Хто годуватиме тебе? Моя пенсія — копійки. А ти, виходить, подумав, що вони тебе утримуватимуть?
— Авжеж. Вони ж мені не чужі. П’ятеро! Невже один батько з голоду помре?
— Та ти збожеволів, старий дідуган! — закипіла Олена. — У дітей своїх клопіт повно. Ось, квартири в іпотеці, онуки до школи ходять. А ти… ледар! — схопила його за рукав і рвонула.
Він різко відштовхнув її — і вона вдарилась об шафу.
— Не чіпай. Не заважай. Я вирішив. Усе.
Сльози застигли в очах Олени. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад шляху нема. Вискочила, накинула хустку і побігла до сусідки — тітки Ганни, мудрої бабулі, до якої за порадою ходили навіть дільничні.
— Ох, тітко Ганно, лихо моє! Тарас з розуму з’їхав! Звільнився, каже, більше не може. Що робити? Як його до розуму привести?
— Та що ти розвела. Він і справді втомився. П’ять душ вигодував — це тобі не горілки випити. Бачу, здригнувся чоловік. Дай йому спочити. Поговори з добротою.
— Та ну, ще й добротою! Ось діти приїдуть, тоді й влаштуємо йому «відпочинок»! — зі злорадним блиском у очах проговорила Олена.
За тиждень усі зібрались. Олена всіх подзвонила, накрила стіл, щоб ніхто голодним не пішов. Сміялись, обіймались, онуки гралися у дворі. Але як тільки прибрали посуд, у хаті повисла мертва тиша.
— Тату, — першим заговорив старший, Іван, — це правда, що ти звільнився?
— Правда, сину. Вирішив — годі. Сил більше нема.
— Ну ти ж що, тату? — встряв Олексій, середній. — Два роки лишилось. Потерпи. Це ж просто… безглуздо!
— Я все вирішив. Стаж у мене більше сорока років. До пенсії дотягну. А ви — п’ятеро. Підтримаєте старого, певен.
Дружина за його спиною тріумфувала, а діти заворушились. Іван прокашлявся:
— Ну… у нас зараз кредит, машину беремо. Важко буде.
— А в нас Оленка в музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші йдуть, самі знаєте, — додала дружина Олексія. Він мовчав.
— А я… ремонт почав. До зими треба встигнути, потім квартиру продаватимемо. Більше не потягну, — зітхнув Андрій, молодший.
Доньки заговорили одночасно. В одної меблі в розстрочку, в іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Олена підвелась, як отаман перед битвою:
— Ну ось, Тарасе, бачиш? У всіх справи, клопоти. А ти — ще й тягар. Не соромно тобі, га? Хочеш з дітей тягнути, а не допомагати. Завтра зранку — іди шукай роботу. Додому без запрошення — не пущу. Зрозумів?
Тарас встав. Мовчки. Дивився на своїх дітей. На дружину.
— Я вас п’ятеро вигодував… а ви одного батька прогодувати не хочете… — промовив глухо і пішов у спальню.
Зранку він пішов влаштовуватись. Прийняли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Олена залишилась задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.
Пізнього вечораПід вікнами загуділа швидка, а тітка Ганна, обіймаючи Олену, тихо прошепотіла: “Тепер ти сама побачиш, яка ціна його слову”.