“Навіщо ти візьмишся з цією дівчинкою? Вона тобі навіть не рідна!”
Історія Оксани, яку вона сама розповіла — і дозволила передати іншим. Усе в ній правда. Усе — до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж удруге. Перший мій чоловік, Тарас, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Мені тоді було двадцять шість, доньці Соломії — всього два роки. Ми тільки починали жити, облаштовували побут. На мені висів іпотечний кредит, я була у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Тараса померли задовго до того, а мої жили в селі під Черкасами — самі ледве виживали.
Але, як не дивно, поруч опинився людина. Це був Богдан — друг мого покійного чоловіка. Він часто навідувався до нас, приносив Соломії іграшки та фрукти, допомагав із справами по дому. Я спочатку трималася осторонь — все ж нещодавно овдовіла. А потім потягнулася. Він став рідним. Не знаю, хто мене засуджуватиме, але серце живого тягнеться до живого. Тараса я не забула і ніколи не забуду — він у моїй доньці. Але життя триває.
Через рік ми з Богданом одружилися. Його сім’я не зраділа. Мати, Ганна Іванівна, відразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Але Богдан наполіг на своєму. Сказав: житимемо разом — у їхньому великому домі на околиці міста, з ділянкою, садом і теплицею. А мою квартиру — здаватимемо, щоб був дохід.
Я погодилася. Наївна. Думала — родина, допомога, підтримка. А на ділі… З перших же тижнів свекруха почала понукати. «Помий, покоси, прополи, приготуй». На Соломію вона звертала уваги зовсім — наче її не існувало. Ані «здоровенькі були», ані «як справи». Навіть імені її не вимовляла. У домі дівчинка почувалася тінню.
Я працювала з ранку до вечора — і вдома, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха — вічно незадоволена. І ось одного дня я почула розмову, якої ніколи не забуду:
— Навіщо ти візьмишся з цією дівчинкою, Богдане? — говорила мати. — Вона тобі ніхто! Тільки гроші витрачаєш. Народіть уже своєї дитини, ось це буде справжня справа.
— Мамо, — сказав він роздратовано, — годі! Це моя родина, я сам вирішу.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце моє стиснулося. Біль від цих слів засів глибоко.
А потім у нас народився син — Олесько. Копія Богдана. Очі, ніс, навіть ямочка на щіці. Отут свекруха зацвіла. Зранку до вечора крутиться біля онука. А Соломію — як відштовхувала, так і продовжувала. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від брата». Одного дня вона так грубо відштовхнула Соломію, що та впала. Тоді я не витримала.
— Годі! — закричала я. — Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя донька, і ви зобов’язані з нею рахуватися!
Ми з нею тоді наговорили одне одному багато. Але після того розмови свекруха притихла. Соломію хоча б не ображала. Але любов так і не прийшла.
Нещодавно сталося ще одне. Богдан був у вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Соломія на фізкультурі пошкодила ногу, її відправили до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
— Поїдемо! У Соломії травма!
А він тільки відмахнувся:
— Це не моя дитина. Навіщо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай полежить у лікарні. Заспокоїться.
Мені стало так страшно. Так гидливо. Я зібрала Олеся, вийшла з дому й побігла до сусіда, який підробляв у таксі. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, вивих, а не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила орендарям, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми виїжджаємо.
До вечора Богдан подзвонив:
— Де ти з сином? Що трапилося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемося до вашого дому. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох — приходь. Але тільки до МОЄЇ оселі.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить — не знаю. Але я вирішила одне: краще бути самій, ніж жити поруч із тим, хто відмовляється бачити у твоїй доньці людину.