Ох, друже, слухай цю історію про дружбу, від якої аж мутило.
Я завжди була тихою, любила самоту більше за шумні компанії. А коли вийшла заміж, то зрозуміла, що в чоловікові знайшла ту саму теплоту й підтримку, якої мені колись не вистачало. Мені було добре в нашому спільному світку. Друзів у мене мало — лише дві подруги, з якими ми жили в різних містах, іноді дзвонили, листувалися. Нечасто, але щиро. І цього мені було досить.
Але була ще одна. Ганна.
Як вона з’явилася в моєму житті — не поясню. Зустрілися випадково, побалакали, обмінялися номерами. Спочатку все було ніби ні до чого — лише вітання на свята, несподівані дрібниці, турбота. Ганна ніби вплелася в моє життя, але витягти цей вузлик було неможливо — усе здавалося таким милим. А потім я зрозуміла: з нею мені не по дорозі. Вона була з іншого кола, і її фамильярність серед моїх друзів та колег іноді заставляла мене червоніти. Після її «жартів» наставала мертва тиша, яку доводилося швидко заповнювати сміхом чи словами. І щоразу я виправдовувалася: «Ганна — добра людина. Не судіть за поведінкою».
Вона наче відчувала, коли до мене приходили гості, і з’являлася саме тоді. Без запрошення. З незмінною пляшкою шампанського. Навіть якщо в будинку були люди, яким таке вгощання здавалось дивним. І щоразу — тост. Довгий, урочистий, де я представала майже святою: «…ми з Олею, хоч і не рідні сестри, та як вареники з одного тіста…». Соромно, незручно, неприємно.
Чоловік її не переносив. Казав, що я дозволяю нею маніпулювати через слабкість характеру. Він відповідав на її випади так само пишними компліментами, а потім йшов, залишаючи мене наодинці з цим «театром абсурду». Ми часто сварилися через Ганну. Я звинувачувала його в зарозумілості, а він мене — у сліпоті.
А тепер до суті. Ганна була поруч 12 років. І за ці роки ніби не сталось нічого поганого. А потім все почалося.
На один з днів народження вона подарувала мені гарну нейлонову білизну. Після першого ж дня носіння все тіло вкрилося висипом. Діагноз — алергія на синтетику. Відтоді — лише бавовна. Тоді я ще й не думала пов’язувати це з Ганною.
Через кілька місяців мої трохи хвилясті волосся стали кучерявими, як у мулатки. Збивалися у колтуни, випадали пучками. Я мучилася, поки не викинула розческу — теж подарунок Ганни. Волосся почало відростати.
Пізніше зникла велика сума з гаманця. Того самого, який вона подарувала мені на 8 Березня. Чоловік тоді вперше буркнув: «Та хто ще міг обрати таку гидотну форму гаманця?!».
Моя донька Софійка погано почувалася після кожного візиту Ганни. Нудота, температура, блювання. Чоловік жартував: «Софійку від Ганни нудить». Я сміялася. Даремно.
Наш кіт Барсік жив із нами 7 років — ласий, кастрований, спокійний. Одного разу нас не було вдома два дні. Ганна запропонувала подбати про нього — забрала до себе. Після повернення кіт раптом накинувся на мене — роздер плече до крові. Відтоді він став агресивним. І щоразу, коли він поводився дивно, лунало: «…після того, як побував у Ганни…».
Я ще нічого не розуміла. Аж поки не сталося те саме.
Проводжаючи Ганну, я машинально взяла пульт і переключила телевізор на камеру у під’їзді. Камера була замаскована — ніхто, крім сім’ї, про неї не знав.
На екрані я побачила: Ганна сидить навпочіпки перед нашими дверима і… чистить килимок. Потім дістає щось із сумки, встає на шкарпетки і кладе це над дверною рамою. Іде.
Коли я, заціпеніла, провела рукою по верху дверей — укололася. Там стирчали три іржаві голки. А під килимом — зерна, розкладені дивним чином. Я б їх ніколи не побачила — прибиральниця миє підлогу і під килимом теж.
Я завернула голки та зерна в папір і поклала до вечора.
Чоловік вислухав мене і вперше за 15 років шлюбу назвав дурною. Не образилася — справедливо. Він зібрав усі подарунки Ганни, від листівок до браслетів, і вивіз за місто. Викинув у болото. «Щоб нікому не попалося».
Я подзвонила Ганні і сказала лише одне:
— Ти все знаєш. Зроби так, щоб ми більше не зустрічалися. Це в твоїх інтересах.
Потім — церква. Я освятила квартиру. І все. Вона зникла.
Після її відходу зникли й дива: Софійці більше не нудило, Барсік знову став спокійним. Тільки синтетичну білизну так і не можу носити. Ніби знак: «Остерігайся данайців, що дари приносять».
Я не вірила в пристріт. Але зараз… зараз не впевнена.