Синку, я додому хочу: як мене вигнали з рідної оселі за кімнату
Історія, що розриває серце. Зрада рідної дитини та рятунок, який прийшов, коли надія вже ледь теплилася.
Віктор Михайлович стояв на балконі старої київської хрущівки і нервово курив. Руки тремтіли, серце билося навідліт, ніби хотіло вирватися назовні. Хто б міг подумати, що у свої 72 роки він опиниться нікому не потрібним, наче зайвий тягар. А ще недавно в нього був дім, сім’я, кохана дружина…
— Тату, ну що ти знову? — увірвалася в кімнату Оксана, його єдина донька. — Ми ж просто просимо віддати нам твою кімнату. Андрійко з Дениском вже великі, а сплять на розкладці. Це ж незручно!
— Оксанко… — тихо промовив Віктор. — А чому я маю доживати віку в притулку? Не вистачає місця — найміть житло або переїжджайте до свекрухи. Я — не зайвий у цьому домі…
— Дякую, батьку, ти все сказав, — грюкнула дверима Оксана й пішла, залишивши після себе запах парфумів і гірку образу.
Віктор опустився у крісло, погладив старого пса Бобіка і раптом відчув, як на очі набігли сльози. Він давно не плакав, але зараз — не втримався. П’ять років, як не стало Галини… Разом вони прожили сорок років, пліч-о-пліч, і ніколи б не повірив, що їх донька — їх Оксана — колись вчинить так…
Вони виховували її з любов’ю, турботою. Все найкраще — їй. А виросла холодною й розрахунковою.
— Діду, ти що, не любиш нас із Денисом? — вбіг восьмирічний Андрійко. — Мама каже, що ти жадібний! Кімнату свою нам не віддаєш!
— Онучку, хто тобі таке наговорив… — голос Віктора задрижав.
Він зрозумів: донька налаштувала дітей проти нього. Старий важко зітхнув і вимовив:
— Гаразд. Кімната буде вашою…
Оксана буквально влетіла з сяючими очима.
— Тату, правда? Дякую! Я вже домовилася — ми поселимо тебе в чудовий пансіонат, затишний, з медичним доглядом. Бобіка теж не залишимо, чесно!
Минуло всього два дні. І ось він, Віктор Михайлович, опинився у дешевому закладі для самотніх літніх людей на околиці Києва. Запах сироти, облуплені стіни, сум в очах сусідів. Ніякого «догляду» й «комфорту», як обіцяла донька. Просто забуте місце для забутих людей.
— Новий? — запитала сусідка по ліжку. — Мене Марія звати. Тебе теж рідня скинула?
— Так, — кивнув Віктор. — Донька. Кімнату звільнити попросила.
— А в мене дітей не було. Хату переписала на племінника… а він мене сюди — з речами. Хоч не на вулицю, то й добре.
Вони розбалакалися, згадували минуле, сумували за рідними. З часом Марія стала єдиним світлом у житті Віктора. Вони гуляли сумним подвір’ям, грілися на сонці, тримаючись за руки, наче двоє підлітків, яким знову по двадцять.
А донька так і не з’явилася. Навіть не брала трубки. Віктор хотів лише дізнатися — як там Бобік? Чи живий?
Одного разу, проходячи територією, він наштовхнувся на колишнього сусіда — Івана.
— Вікторе Михайловичу?! Та ж ви до села виїхали, Оксана казала! І Бобіка, мабуть, із собою забрали?
— Як то?.. — голос Віктора затремтів. — Що з псом?
— Вона його на вулицю викинула. Я підібрав і віддав добрим людям. Пес — золото. А вона… хату, кажуть, здає. Сама з чоловіком у свекрухи живе. Що з нею, Вікторе Михайловичу? Як вона могла…
Віктор закрив обличчя руками і, немов зламаний, прошепотів:
— Сину… Я додому хочу…
— Ви не самі. Я юрист. Допоможу. Головне — скажіть, ви виписувалися?
— Ні. Але в неї зв’язки… Могла…
— Тоді збирайтесь. Розберемося!
Перед від’їздом Віктор зайшов до кімнати Марії:
— Марієчко, не плач. Я повернуся. За тобою теж. Обіцяю.
— Навіщо я тобі, стара… — прошепотіла вона.
— Не кажи дурниць. Ти мені потрібна.