Прабабуся, яка змінила все
Софія посадила свого плюшевого ведмедика на диван і строго погнала йому пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!
Оксана, почувши бурмотіння восьмирічної доньки, посміхнулась, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело цокав, відлічуючи хвилини до приїзду Оксаниної бабусі, Ганни Іванівни, якій недавно виповнилося вісімдесят три роки.
Вперше за дев’ять років Ганна Іванівна наважилася на таку подорож — через півкраїни, щоб обійняти онуку та вперше побачити правнучку.
Колись Оксана жила з нею у маленькому поліському містечку разом із батьками та бабусею. Але у 2004 році виїхала, вийшла заміж, оселилася на новому місці. Мама Оксани приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді немолода, все чекала, що онука з родиною навідає її.
Та життя молодої пари поглинули іпотека та робота. Відпустка було небагато, і поїздку до рідних країв відкладали раз за разом.
Цього року чекали Оксанину маму, але замість неї наважилася приїхати Ганна Іванівна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з натруженими ногами, через тисячі кілометрів.
— Мамо, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Люба і бабуся Марія? — заявила Софія з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!
Софія наморщила носик:
— Вона ж ста-ра!
Оксана телефонувала з Ганною Іванівною, і коли Софія підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні та знімки не могли замінити живого спілкування. Софія, ніколи не бачивши прабабусю, бачила в ній лише «старушку».
Оксана хотіла підвищити голос, але стрималася. Провина пекла її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Полісся. Вона присіла біля доньки й почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Люба і бабуся Марія. Не можна так говорити про старших. Ганна Іванівна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.
Здавалося, Софія зрозуміла, але на душі в Оксани залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу навідати її.
Того ж дня Оксана отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Ганна Іванівна. Дивно, адже вона сама мала приїхати через кілька днів. Дома, розкривши коробку, Оксана знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Софія, яка крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, немов із минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, в окремому пакеті, пишна бальна сукня.
— Ого! Що це? — Софія округлила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — зніяковіла Оксана.
— Це її? — Софія дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?
Сукня, хоч і стара, була розкішною, з тонкою вишивкою. Весь вечір Оксана з Софією розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Софія закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони й були великі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш, пошиємо тобі таку, — пообіцяла Оксана, приховуючи посмішку.
Через три дні Андрій, Оксанин чоловік, поїхав до аеропорту зустрічати Ганну Іванівну. Оксана, згадавши Софіїні слова про «стару», хвилювалася, боячись, що донька не влупить чогось під руку.
— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Андрій із порога.
Оксана відразу відчула в його голосі захоплення.
— Кльова бабуся, — прошепотів він дружині, підморгнувши.
За спиною чоловіка стояла Ганна Іванівна: у суворому пальто, з маленьким капелюшком, у черевиках на низькому каблуці, з сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілкою, губи нафарбовані бездоганно. Оксана з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І у бабусі це виходило, як у майстрині.
— Бабусю! — Оксана кинулася до неї, стримуючи сльози.
Після довгого перельоту Ганна Іванівна виглядала втомленою, але її очі сяяли такою теплотою, що могли розтопити найтепліший день.
— Дитинко моя, — бабуся розкрила обійми.
— Ну, я на роботу, а ви тут без мене, — посміхнувся Андрій, виходячи.
У передпокої Софія спостерігала за гостУ вечірньому світлі кухні Ганна Іванівна почала розповідати історію про те, як колись виграла танцювальний конкурс у Карпатах, і Софія, розтанувши від її оповіді, вперше відчула, що прабабуся — справжня чарівниця.