Вигнали, як бездомного пса
— Дівчино, у вас телефон упав! Зачекайте! — гукнув незнайомець, перекрикуючи шум зливи.
Олена йшла порожніми вулицями Києва, не помічаючи холодних крапель, що стікали по її обличчю, змішуючись із сльозами. Вона обернулася, глянула на чоловіка з втомленою байдужістю та насупилася.
— Ваш? — спитав він, простягаючи мокрий смартфон з тріснутим екраном.
— Мій… — ледве чутно відповіла Олена, голос тремтів від холоду й болю.
— Чому ви одна під таким дощем? Без парасольки, промокли наскрізь! Захворієте ж! — у його голосі лунала щира тривога.
Чоловік не виглядав нав’язливим, і Олена, піддавшись внутрішньому пориву, пішла за ним під навіс найближчого магазину. Вони вирішили зайти в невелику кав’ярню на розі, щоб зігрітися за чашкою чаю.
— Я Артем, — представився він, посміхнувшись. — А ви?
— Олена… — тихо відповіла вона, дивлячись у підлогу.
— Що змусило вас блукати однією в таку погоду? Навіть собаку в таку зливу забирають додому.
— А мене… мене вигнали, як бездомного пса, — вирвалося в Олени, і її голос задріжав від нахлинулих сліз.
Спогади нахлинули, наче буря. Серце стиснулося від болю, який вона так намагалася приховати. Олена ніколи не думала, що її життя, вибудоване з такими зусиллями, розсиплеться в одну мить. Вона й Сергій пройшли через усе: купили будиночок під Києвом, відкрили невелику кав’ярню, мріяли про дітей. Олена розчинилася у роботі, піднімалася кар’єрними сходами, забуваючи про себе. А сьогодні Сергій підняв на неї руку. Вона схопила пальто і вибігла з дому під холодний дощ.
З собою — лише паспорт, банківська картка й телефон, який тепер ледве працював.
— Ваш телефон зовсім промок, — помітив Артем, намагаючись змінити тему.
Олена раптом усвідомила, що їй нікуди йти. Чуже місто, ні друзів, ні родини. Вона залишилася одна, наче в порожнечі. Сльози полилися з очей, і вперше за довгі роки вона дозволила собі розплакатися.
— Через телефон ридаєте? Я можу його полагодити, — м’яко промовив Артем, намагаючись її втішити.
— Яке вам діло до мене? Ми навіть не знайомі! — спалахувала Олена, але в її голосі було більше розпачу, ніж злості.
— Не сердьтесь, просто… побачив вас, зрозумів, що щось не так. Хотів допомогти, — спокійно відповів він.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, і вирішила розповісти свою історію цьому випадковому перехожому.
— Я приїхала сюди дванадцять років тому з Харкова. Батьки залишилися там, зв’язок із ними майже втрачений. Усі ці роки я жила роботою. Друзів немає — не було часу їх заводити. Кожна хвилина йшла на проекти, на кав’ярню, на мрії про майбутнє. Я думала, це правильно. А сьогодні… Сергій прийшов додому злий. Я покликала його вечеряти, а він почав кричати, що я не купила його улюбленого вина. Я не стала купувати — він і так занадто багато п’є. Я мовчала, щоб не сваритися, але він… він ударив мене. Ребро болить, навіть дихати важко.
— Це мені знайомо, — тихо сказав Артем. — Моя двоюрідна сестра жила з таким самим чоловіком. Я розумію, як вам важко. Дозвольте допомогти.
— Навіщо вам мої біди? — втомлено відповіла Олена. — Це не перший раз. Поживу кілька днів у знайомої, потім повернуся. Він сам подзвонить, вибачиться. Як завжди.
— Але телефон ваш не працює, — помітив Артем.
— Тоді сама піду просити вибачення, — гірко— Олена глянула у вікно на дощ, що стихав, і вперше відчула, що, можливо, нове життя вже почалося.