3 липня
Коли життя загнало нас з чоловіком у угон, ми змушені були переїхати до його батька у маленьке містечко поблизу Чернігова. Здавалося, це тимчасове рішення, але вже через кілька місяців я усвідомила – не витримаю й року під одним дахом з цим чоловіком. Відчувала себе кріпа́чкою в домі жорстокого пана, і тепер, навіть якщо нам нічого буде їсти, я ніколи не повернуся до свого свекра. Його ставлення до мене знищило будь-яку надію на спокійне життя.
Батьки мого чоловіка розлучилися давно. Його виховував батько, Василь Іванович, а мати створила нову сім’ю і майже не з’являлася в їхньому житті. Можливо, тому свекор ставився до жінок із зневагою. При першій зустрічі він здався мені просто непривітним дідом, буркотливим, але не більше. Поважаючи його за те, що сам виростив мого чоловіка, я намагалася знайти з ним спільну мову. Даремно.
У нас з чоловіком не було свого житла. Ми знімали кімнату у Чернігові, копили на оселю, але я завагітніла, і всі плани розсипалися. Грошей ледве вистачало, а пологи вже були не за горами. Стиснувши зуби, ми попросилися пожити у Василя Івановича. Але вже за кілька днів я пошкодувала про це рішення, немов відчуваючи, в який пекло перетвориться моє життя.
Я ніколи не знала такої кількості домашніх справ. Прибирання, готування, прасування – все це впало на мене, наче я була не вагітною жінкою, а безправною служницею. На восьмому місяці я ледве пересувалася, живіт тяжів, спина болить, але відпочивати мені не дозволяли. Я й далі ходила на роботу, щоб заробити хоч трохи перед декретом, а вдома мене чекали нескінченні доручення.
“Що розляглася, як пані?” – гарчав Василь Іванович, якщо я наважувалася присісти на ліжко або прилягти, коли ставало нестерпно. “Вагітність – це не хвороба! Ніхто за тебе з ганчіркою бігати не буде!”
І я, стиснувши зуби, знову бралася за швабру, витирала пил, мила вікна, чистила куточки, де роками ніхто не прибирав. Свекор не знав жалю. Він чіпівся до кожної дрібниці, вигадуючи нові завдання, доки я не падала від втоми. І робив це лише тоді, коли чоловіка не було вдома. Я намагалася затримуватися на вулиці, щоб уникнути його гніву, але це не допомагало.
“Я з роботи прийшов, а ти де швендяла?” – кричав він, якщо вечеря не була готова до його повернення. “Підлога брудна, під ногами хрустить, а вона собі гуляє!”
Його слова, немов ножі, різали душу. Він принижував мене при кожній нагоді, а я мовчала, не бажаючи скаржитися чоловікові. Олег і так працював на двох роботах, щоб прогодувати нас. Я намагалася сама впоратися з батьком чоловіка, сподіваючись, що він звикне до мене. Але його нарікання зрости, як сніжна лавина. То борщ недосолений, то тарілка погано вимита, то я не так постелила постіль. Іноді його вимоги були настільки абсурдними, що я ледве стримувала гіркий сміх. Мені доводилося мити підлогу дваЙого сварки нарешті переповнили чашу мого терпіння, і я остаточно зрозуміла — ніколи більше не зможу жити в цьому домі.