Зруйновані мрії та новорічне дивo
Оксана зустрічалася з Дмитром більше року. Їхні побачення були настільки рідкісними, що їх можна було відкреслювати у календарі червоним маркером, як свята. Він жив у Харкові, а до їхнього містечка під Житомиром заїжджав лише у випадках, пов’язаних із роботою. Вони будували великі плани на майбутнє, і цього Нового року мали вирішити, хто до кого переїжджає. Але раптом задзвонив телефон. Оксана здригнулася від несподіванки — дзвонив Дмитро!
— Привіт, коханий, — промовила вона, намагаючись звучати ніжно, незважаючи на халепу дня.
Але у трубці пролунав різкий жіночий голос:
— Ну, вітаю, розлучнице!
Оксана завмерла, не в змозі вимовити й слова.
Того напередодні Нового року все йшло шкереберть. Вранці подзвонили з офісу і вимагали термітово приїхати для підписання контракту із закордонними партнерами. Ніхто не переймався планами Оксани, яка записалася до перукарки зранку. Гендиректор грівся десь на пляжах, а вона, насупившись, пробурмотіла кілька міцних слів, визивла таксі та поїхала до офісу.
Виходячи з бізнес-центру, вона згадала, що мала забрати сукню у подруги Марійки, яка підробляла швачкою. Сукня, куплена для новорічної ночі, раптом повісила мішком. Оксана намагалася думати, що схудла, а не тканина виявилася дешевкою. Вона набрала подругу:
— Марійко, пробач, зовсім забула про сукню!
— Оксанко, де ти була? Я годину намагалася тобі додзвонитися! — кричала Марійка крізь шум вокзалу.
— Це все наш директор, — зітхнула Оксана. — Ну як сукня? Я заїду?
— Оксанко, пробач, — голос Марійки затремтів. — Ми вже на вокзалі, поїзд через півгодини.
Оксана опустила телефон, відчуваючи, як надії розсипаються. «Ну добре, — подумала вона, — без сукні, без зачіски, але ж Новий рік! Скоро приїде Дмитро, і ми проведемо цю ніч разом. Все ж не так погано».
Оксана, незважаючи на свої двадцять шість років, залишалася романтичною натурою, яка вірила у чудеса. Навіть після жахливого дня вона сподівалася, що новорічна ніч подарує їй чарівність.
Коли телефон задзвонив знову, вона здригнулася, занурена у мрії. Побачивши ім’я Дмитра, вона набрала повітря, щоб говорити бадьоро.
— Привіт, коханий, — почала вона.
— Ну, вітаю, розлучнице! — перервав її жіночий голос. — Думала, він кине сім’ю заради тебе? Забудь його номер, із бандеролями ще побачимося!
Трубка замовкла, а в голові Оксани закрутився вихор. Рідкі зустрічі, мовчання у вихідні, дивні обмови Дмитра — все склалося у похмуру картину. Вона повільно поплелася до зупинки, притулилася до ліхтаря й дивилася у нікуди. «Розлучниця» — це слово вдарило, як молот. Її світ розсипався у мить. Старий рік йшов, забираючи з собою все, у що вона вірила.
— Дівчино, з вами все гаразд? — гучний голос вирвав її із заціпеніння. Перед нею стояв чоловік із густою бородою, у червоній шубі з білим коміром.
— Ні, — прошепотіла Оксана, ледве стримуючи сльози. — А ви хто?
— Дід Мороз, хто ж ще! — усміхнувся він. — Ходімо до машини, замерзнеш же!
Він підхопив її під руку і повів до авто. Оксана, ошелешена, не встигла заперечВони сіли за столик у затишному кафе, де пахло смаженими варениками і корицею, а за вікном тихо падав сніг, немов стираючи весь біль мінулого року.