Один із тих днів, коли не болить — але ноїть
Біля зупинки коло старого ринку у Львові стояла жінка. Курила, прикриваючи полум’я від вітру долонею, а другою рукою міцно тримала сіру полотняну торбу. Вона важко провисала вниз — наче була набита не речами, а важкими турботами. Жінка стояла на самому краю тротуару, немов охороняла цей метр землі — єдиний сталий шматочок у розмитому, нестійкому світі.
Її звали Оксана. Їй було сорок вісім. На вигляд — молодша. Стройне обличчя з виразними вилицями, волосся неохайно зібране у вузол, очі світлі, але з синюватим колом під повіками — не від недосипання, а від постійної відсутності — уваги, тепла, дива.
Всередині вона не була зламаною чи розбитою, лише втомленою. Втомленою від миттєвих однакових днів, від тріскоту будильника, від пустих слів «нормально», «усе як завжди», якими ховала справжній стан. Втомленою від того, що кожен вечір закінчувався однаково — без слів, без запитань, без плеча поруч. Втомленою від того, що кожного ранку треба знову збирати себе докупи, щоб просто пройти крізь нього.
Прокинулась о сьомій. Дім затріщав підлогами — син, Тарас, збирався до коледжу. Він кинув ледь чутне «привіт» і вийшов, навіть не зазирнувши на кухню. Вона ще хвилину лежала, дивилася у тріснуту стелю, потім підвелася.
У дзеркалі — обличчя. Ні гніву, ні радості, навіть роздратування. Просто обличчя. Випила каву стоячи, спершись на стіл, накинула куртку, схопила торбу і вийшла. День не починався — він просто продовжував попередній.
Сьогодні треба було їхати до міста — забрати довідку, зайти до невролога, і, якщо пощастить, купити Тарасові нову куртку. Тротуар був слизьким і мокрим. Люди поспішали, вона йшла повз, притискаючи торбу до тіла, наче це її єдиний щит. По дорозі купила два пиріжки з капустою. Один з’їла, другий завернула в серветку — для бездомного, що завжди сидів біля переходу. Сьогодні його не було. Пиріжок залишила на лавці. Просто так. Раптом комусь потрібен.
У лікаря стояла черга — четверо літніх жінок жваво обговорювали тиск, грядки і, звісно, крихітний кабінет, де «бідний лікар майже задихається». Оксана сиділа біля стіни, перегортала новини. Вибухи, смерті, чиїсь чужі трагедії, чиїсь блискучі усмішки. Життя, далекі від її. Вимкнула телефон. Не тому, що набридло, просто — усе стало байдужим.
Невролог щось говорив про «вегетативні порушення» і «потребу у відпочинку». Вона кВона ківнула, роблячи вигляд, що слухає, але в голові крутилася лише одна думка: де знайти місце, де можна просто лежати і ні про що не думати.