До сліз… МАМА
Маті — сімдесят три. Невблаганні роки згорбили її плечі, але в очах — все ті самі тепло та ласка. Вона подає мені мішок із грушами, соромливо посміхаючись:
— Вони не дуже гарні, Настуню, але свої. Без отієї вашої хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Авжеж беру. І «Ряжанку» теж беру, бо мама завжди «випадково залишає» одну пляшечку, якщо знає, що я завітаю.
— Ти ж не одразу поїдеш?.. Хоч раз пообідаєш з нами? — питає вона тихо, з надією, що вже звикла приховувати.
Я сідаю в авто, завожу двигун. Знову кудись жену. Знову тікаю. Робота, зустрічі, міста, годинники, метушня… Все важливе, все термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже немає чим виправдатись — між кавою з подругами та спа-салоном, між бізнес-ланчем та рейсом у Львів.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу сир, мед, рибу. Запитую, як у них із татом. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть зі зневагою — ну що в них може бути цікавого у такому віці? Живу поруч, але окремо.
Мама обов’язково скаже, що я «вічно без шапки», що шию треба гріти, що кашель через «розстібнутий піджак», і що працюю я занадто багато. Повторить, що життя — таке важке, і що вона все розуміє, і нічого страшного, якщо я рідко буваю.
А живемо ми за п’ятдесят кілометрів.
Дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає повільно, дріб’язково:
— На ринку цибуля подорожчала. А у твоєї сестри в селі знову клопіт — сама тягне господарство. Петрушку після дощу треба знову зрізати. А кіт наш, Рудий, око подряпав, не знаємо де швендя́в…
Я слухаю. Іноді — лише з пристойності.
Мені здається, що в її життьовому календарі немає нічого цінного.
Сержусь, коли вона скаржиться на серце, але до лікаря йти відмовляється. А що я можу? Я ж не знаю, які ліки їй пити! Кричу: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не лікар!»
А раптом вона зовсім іншим, зламаним голосом:
— А кому ж ще й скаржитись, доню, як не тобі?..
І у мене завмирає серце.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина, справді рідна.
І ось я, забувши про всі справи, кидаю все. Їду до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому, що треба.
А вона — ніби чекала. Вже стоїть на порозі з рушником. Вже смажить картоплю. Тато ріже кавун, достає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Щойно перебродило, — хвалиться він.
Я відмовляюсь — за кермом. Він хитає головою, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, щиро.
Мені холодно. Я вкриваюсь маминою пледовою хусткою. Вона миттю біжить вмикати кахельну піч:
— Зараз зігріємось, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують. Чиї ноги гріють теплим рушником.
Все смачне. Все тепле. Все — справжнє.
Мамо, рідненька…
Просто живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — прокидатись у світі, де не почуєш твого голосу в трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди стараєшся зробити мені затишно.
Бо що б не коїлося — у мене має бути свій порт. І цим портом завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
*Сьогодні зрозумів: іноді сльози — це не слабкість, а єдина мова, якою серце може сказати «дякую».*