**Щоденник**
— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? У мене серце не на місці… Попроси когось замінити тебе, — прошепотіла Мар’яна, стискаючи хустку в долонях, щоб приховати тремтіння голосу.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Мар’янко. Кожна гривня тепер на вагу золота, — відповів Лесь, міцно обіймаючи дружину та цілуючи у потилицю її жвавих донечок-близнючок — Оленку й Соломійку.
Мар’яна мовчки кивнула. Серце боліло, але розум підказував: сімейний бюджет ледве дихав. Вона витерла сльози, проводжаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла:
— Повертайся швидше… Ми чекатимемо.
Двері за Лесем зачинилися. Мар’яна зібрала волю в кулак: годувала дітей, вийшла з ними на вулицю. День минув неочікувано тихо. Жодних капризів — наче й діти відчували тривогу.
Кожного вечора о десятій вони дзвонили чоловікові, як домовились. Мар’яна розповідала, як доньки сумували, як сама шила на замовлення. Лесь сміявся в трубку й обіцяв: «Завтра вже буду вдома, кохання».
Але додому він не повернувся.
На зворотній дорозі його вантажівка зіткнулася з фурою, що вилетіла на зустрічну. Все сталося миттєво. Не було ані секунди, щоб ухилитися. Лесь загинув на місці.
Тієї ж ночі задзвонив телефон. Мар’яна, наче в тумані, підняла слухавку — і світ розколовся навпіл.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила поглянути за дітьми. Сама впала без пам’яті прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — термінове кесаря, важка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батьківської сили, а матері — опори.
Мар’яна назвала сина на честь чоловіка — Лесь. Виписавшись з лікарні, вона перерахувала гроші. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як Бог дасть.
Життя перейшло у режим виживання. Тітка Галя допомагала, як могла. Родичів поруч не було. Мар’яна знову взялася за голку — шила для сусідів, а потім, завдяки пліткам, знайшлися й інші замовниці.
Доньки пішли у другий клас, маленький Лесик — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Дочок вона любила більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він щораз більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона бачила його, здавалося: не втримала, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам Мар’яна купувала сукні, шила лялькам наряди. Лесикові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчику… З живою матір’ю, а сиротою, — часто зітхала тітка Галя, коли бачила, як він миє посуд або збирає сестрині іграшки.
Час минав. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесь.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику в рідній Вінниці. Мар’яна почала сліпнути — безсонні ночі, виснажені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесь доглядав за нею, як міг. Готував, пВін тримав її руку до останнього подиху, а вона, нарешті, відчула спокій, знаючи, що наймолодший син — її найбільша втіха і гордість.